Ми з чоловіком на межі розлучення. І цього розлучення хочу тільки я, а чоловік хоче зберегти нашу сім’ю. Але він чомусь не думав про сім’ю, коли покинув мене одну з двома новонародженими дітьми на руках.
Але тепер все по черзі. Ми з Іваном дуже хотіли дітей. Зіграли весілля й одразу почали думати про те, щоб зачати дитинку. Обом вже було за 30, тому тягнути не було куди. І, коли нам все вдалося, я записалася до лікаря, мені зробили УЗД й сказали, що у мене буде двійня.
Шокована була вся наша сім’я, але найбільше — Іван. Мені теж було страшно, але я дуже швидко звиклася з цією думкою. Але це тепер я аналізую все і розумію, що чоловік ще спочатку сумнівався, чи хоче цих дітей. Хоча до нашого весілля ділився зі мною своїми мріями, що хоче мати як мінімум трьох. Говорити — не мішки носити. Коли прийшлося віч-на-віч стикнутися з цими “мріями”, чоловік одразу накивав п’ятами.
Вагітність у мене була не проста й сповнена хвилювань, бо було дуже багато різних ризиків і потрібно було дуже пильнувати себе.
Чим ближче було до пологів, тим дивніше поводив себе чоловік. Складалося таке враження, що вагітним був він, а не я. Але я старалася не давити на нього, списувала все на те, що він переживає.
І ось, настав цей день — я народила. Не обійшлося без ускладнень. Постійно зі мною та дітьми була моя мама. Чоловіка під час пологів не було, з’явився аж ввечері. Іван виглядав дуже знервований, глянув одним оком на дітей, коли їх принесли й, не побувши навіть години, пішов додому. Ні я, ні мама, не зрозуміли, що сталося.
А потім він більше не прийшов. Я дзвонила йому, писала, він трубки не брав. Його батьки й друзі теж не знали, де він. Ми вже навіть подумали в поліцію звернутися. Але напередодні моєї виписки він мені написав коротке повідомлення: “Вибач, але я так не можу…”. Тоді я зрозуміла, що Іван нас покинув.
Мене виписали, вся родина нас зустрічала, але тої людини, що клялася бути в радості та горі — не було.
Пройшов місяць. Весь цей час мені допомагали батьки й свекруха. Всі мене жаліли й заспокоювали. А я розуміла, що не маю часу рюмсати, в мене двоє маленьких дітей, за яких я відповідальна.
Як раптом, одного вечора хтось постукав у двері. Мама відкрила — на порозі стояв Іван. Попросився зайти. Коли мама мене покликала і я його побачила, ледь свідомість не втратила. Іван почав просити пробачення.
— Я тобі пробачила і подала на розлучення, можеш йти, звідки прийшов, — сказала я.
— Я не хочу більше нікуди йти. Я хочу бути з тобою та дітьми. Розумієш, я тоді налякався, я втомився, мені треба було подумати, — відповів мені Іван.
— І що? Завтра ти знову налякаєшся і знову втечеш?
— Ні.
— Не вірю, — промовила я.
Я випровадила чоловіка за двері й попросила більше не приходити. Мама мене підтримала, хоча завжди дуже любила Івана. Він досі мені видзвонює і повторює, що не дасть розлучення. А я не хочу жити з таким боягузом, який втече при першій нагоді!
