Наше щастя тривало всього сім місяців. І на тому все закінчилося. Я не можу нічого змінити.
Ми познайомилися ще під час навчання в інституті. Усе було просто чудово. Я не могла повірити, що такими можуть бути почуття.
Наші бажання збігалися в усьому – в побуті, відпочинку, любощах. Я навіть не задумувалася тоді, що одного дня все це може змінитися.
Нам усе йшло в руки. Батьки після весілля подарували квартиру. Навіть з роботою повезло – працювали в одній фірмі і заробляли пристойно.
На нашому небі завжди сяяло сонце. Навіть сни були кольорові. Насолоджувалися життям, наче теплою купіллю. В нічому собі не відмовляли. Смакували літом, плаваючи в морі. Зима втішала нас лижними курортами. А осінню і весною встигали з’їздити на гарячі джерела.
Намилувавшись одне одним вирішили народити собі маля. Уже на весіллі я знала, що нас уже троє. Правда, про це знала лиш я і тепер мій чоловік Славік. Це була наша таємниця, яка також додавала азарту до життя.
Ось я вже в декретній відпустці. Саме в цей час мого чоловіка відсилають у відрядження за кордон. Всього лиш на кілька днів – заспокоїв мене Славік.
-Не хвилюйся, кохана! – сказав він на прощання і гаряче поцілував.
Після того прощання я більше його не бачила. З того часу минув вже рік.
Я не знаю, куди дівся мій коханий чоловік. Про це не знає ніхто. Він зник після перетину кордону. Його речей чи сліду також не виявили ні в готелі, ні в інших місцях, де він міг побувати.
Я народила за місяць. У мене є красуня-донечка. Єдина втіха на сьогодні. Живу надією, що Славік все-таки живий і одного чудового дня він знову повернеться до мене.
Моє сонце не світить так, як світило до того. Навіть донечка часом мене дратує. Розумію, де криється причина. І нічого не можу з тим зробити. Живу надією, що Славік повернеться до мене.
