Рік тому я народила свого первістка. Коли я ще була вагітною, чоловік моєї найкращої подруги почав проявляти до мене особливу увагу. Спершу я навіть не замислювалась, що щось тут не чисто. Вважала, що це, можливо через мою вагітність. Але, якщо не лукавити – Артем теж мені був не байдужим, я не могла його сприймати, як просто друга. Та у своїх почуттях боялася зізнатися навіть собі, не кажучи вже про те, щоб якось їх проявляти. Він людина одружена, ще й не будь-кому, а на моїй близькій подрузі.
Згодом, я народила синочка і перший час, ми вже не так часто зустрічалися з друзями. Та коли збиралися разом на якісь свята, то я помічала, що його увага до мене, як до жінки нікуди не зникла з народженням дитини. Він дуже лагідно ставився і до мого синочка. А коли я сперечалася з чоловіком, то завжди ставав на мою сторону в дискусії. Так, я незчулася, як моя симпатія до нього переросла у закоханість. І наше з ним спілкування викликало в мене набагато тепліші відчуття, ніж спілкування з власним чоловіком.
Коли влітку, моя подруга Аліна поїхала з дітьми в санаторій, мій чоловік на кілька днів за місто у справах, я зрозуміла, що сама доля дає нам шанс спробувати щастя. Так, ми з Артемом почали влаштовувати наші таємні побачення. Нас захопив такий вир почуттів і я усвідомила, що досі не знала, що таке справжнє кохання.
Наші сім’ї давно дружать і ми маємо багато спільних знайомих, через це стало важко вберегтися від чуток про наші таємні стосунки. Подруга навіть подзвонила моєму чоловікові, щоб з’ясувати правду, але він не вірить, що я на таке здатна.
Мене мучили докори сумління, через те, що наші стосунки руйнують не лише мою сім’ю, але і його. У кожного з нас є діти. Найменше б мені хотілося, щоб через нашу нестримну любов одне до одного страждали вони.
Тому я твердо вирішила, що обірву будь-які стосунки з Артемом, навіть дружні. Я хочу, вберегти наші сім’ї від краху і не хочу завдавати болю близьким людям.
Та це не так просто, адже ні я, ні Артем не почуваємося щасливими зі своїми нинішніми партнерами. А коли ми удвох, здається, що цілий світ біля наших ніг. Та чи це достатній аргумент для того, щоб руйнувати те, що будувалося роками.
Я не знаходжу собі місця, майже постійно ходжу без настрою. Не знаю чи правильно я вчиняю, відрікаючись від кохання подарованого долею..
