Одного разу, під час обіду, ми з моєю подругою по роботі, яку звуть Наталя, розговорилися про життя, сім’ю. Наталя розповіла мені, що вона єдина дитина в сім’ї і їй від цього дуже сумно, вона б з радістю хотіла мати сестру чи брата. А я натомість поділилася з нею, що маю сестру, але стосунки в нас з нею не дуже дружні, мало спілкуємося. А ще сказала, що маю багато двоюрідних братів та сестер, але не хочу з ними спілкуватися, бо їм всім завжди щось від мене потрібно. Поки я допомагаю — я хороша, а як тільки відмовлю комусь — одразу стаю погана й всі на мене ображаються. І від них мені теж нічого не потрібно, краще я буду сама собі раду давати.
Тоді Наталя мене послухала й сказала: “Підтримка сім’ї дуже виручає в тяжкі часи. Інколи з допомогою рідних легше живеться”. І подруга розповіла мені одну історію про свою сусідку Надію.
Надя походить з далекого гірського села. У неї є син. Він навчається в політехнічному університеті, але на платному відділенні. Хлопець дуже розумний, чемний та працелюбний. Наталя якось запитала свою сусідку, як їй вдається з тією мізерною зарплатою, самій, без чоловіка, оплачувати навчання сина. І Надя поділилася з нею історією свого життя.
Виявляється, їй допомагає родина, яка живе у селі. Надія — наймолодша в сім’ї, має ще трьох старших братів. Вони всі вже одружені, з дітьми й мають свої клопоти. Але про свою єдину сестру ніколи не забувають, адже пообіцяли батькам завжди приглядати один за одним. Крім того, в неї є ще тітки та дядьки. Але, на жаль, батьків у Наді вже давно немає.
Коли їх не стало, вона поїхала вчитися в місто. Там їй сподобалося і її брати склалися й купили їй невеличку квартиру.
Надя вийшла заміж, але невдало. У неї народився син Назар. Коли шлюб Наді розпався, її рідня знову почала опікуватися нею. Допомагали всім, чим могли. Надя пояснювала це тим, що у них в родині, та й у селі, так заведено — бути поряд у нещасті та радості, допомагати й підтримувати близьких людей. Так пощастило й Наді.
Звичайно, вона теж намагалася бути потрібною і віддячити якось за допомогу. Якщо треба було щось в місті купити, ліки якісь, чи якусь дрібницю, обов’язково знаходила, купувала і привозила. А якщо не було змоги самій привезти, то передавала рейсовим автобусом, що ходить два рази в день.
Коли прийшов час її синові обирати майбутню професію, вся родина підтримала його вибір. Було вирішено — Назар буде інженером. А, коли хлопець не пройшов на бюджет, Надія засумнівалася, чи зможе вона 5 років оплачувати навчання, бо тієї зарплати, що вона отримує, вистачає тільки на продукти та комуналку. Але сім’я знову вирішила взяти на себе всі витрати.
З того часу, вже 3 роки поспіль, потрібна сума з’являється у Надії на картці тоді, коли потрібно вносити оплату. Звичайно, Надя дуже цінує ту допомогу і гордиться тим, що у неї є така підтримка.
Наталка каже, що у Надії є мрія. Коли її син закінчить ВНЗ, одружиться й матиме гарну роботу, вони теж хочуть комусь чимось допомогти.
Я щиро пораділа за ту Надю і те, що у неї така дружня сім’я. Але, на жаль, не у всіх так. Інколи, здавалося б, найближчі тобі люди, можуть бути тобі зовсім чужими. Вони згадують про тебе тільки тоді, коли їм щось треба.
