Мене звуть Анастасія Василівна. Мені вже виповнилося шістдесят дев’ять років. Замолоду я тяжко працювала на заводі. Моя ініціативність та активність була нагороджена – і скоро я стала керівником. Моє життя було цікавим та енергійним.
Я устигала поєднувати домашні справи, роботу та виховання дітей. А було у мене аж троє донечок! І я завжди з усім справлялася! Мене навіть подруги запитували, як у мене все це вдавалося? Можливо, секретом поділюся? Та у мене не було ніяких таємниць.
Та вже з таки я щось пропустила. Завжди намагалася виховати своїх дітей добрими, милосердними, чесними, вихованими. А трапилося так, що тільки одна донька залишилася гуманною.
Отак я сиділа і розмірковувала. Замислено сиділа і вдивлялася у далечінь, що вела від будинку для людей похилого віку. Мені було дуже сумно. Що я зробила не так, що на старості не потрібна своїм дітям? Де я допустила помилку? Я ніяк не могла звикнути до свого нового місця проживання.
Старші дочки живуть зі мною в одному місті. Але у них своє життя, свої сім’ї, свої проблеми. Я старою з хворими руками їм не потрібна. Рідні діти відправили мене до будинку престарілих. Ніколи б не подумала, що тут свій вік доживатиму. Є у мене ще молодша донька. Та вона відразу після університету виїхала за кордон, у Німеччину. Більше вона додому не повернулася. Щороку мені тільки подарунки на день народження відсилає. А цього року і не відправила навіть. А куди ж відправляти? Хіба вона знала, що я тут?
Я сиділа і плакала. За вікном на деревах починали жовтіти листочки. Скоро вони тихо опадуть. Я асоціювала їх з своїм життям, зі своєю старістю. Ці листки теж були колись зелені, а я – молодою. А тепер для нас настає осінь. І хоч ще мало було жовтого листя на деревах, але воно вже де-не-де з’являлося, нагадуючи мені про сумну пору.
Дуже дивно, та я раніше обожнювала початок осені. Не тому, що діти йшли до школи. А тому, що на свято Першого дзвоника – у мене були іменини. Мій чоловік Іван Миколайович завжди дарував мені подарунки та мої улюблені багряні жоржини. А тепер він покинув мене. Вже більше п’яти років як Іван відійшов у вічність. Скоро й я за ним полечу, бо довго не витримаю. Одна тільки думка про самотність при живих дітях з’їдала мене.
Завжди моє день народження супроводжувалося щирими привітаннями, подарунками, веселощами. А тепер буду святкувати тут, в холодній кімнаті, наодинці сама з собою. Навіть моя сусідка Павлина Георгіївна втекла кудись зранку. Напевно, втомилася дивитися на моє кисле обличчя.
Цю тишу порушив стукіт у двері. Ще секунду – і до кімнати зайшли жінки з нашого будинку. Вони були з кульками, святковими ковпаками на голові та кульками. А керувала цим парадом моя сусідка Павлина Георгіївна.
– З Днем народження, Анастасіє Василівно! – вони вручили мені в’язані шкарпетки.
Я була спантеличена. Не очікувала… Ну як це так? Хоч би попередили! Я б приготувалася б до приходу гостей. А вони мені відповідають:
– А ми хотіли сюрприз зробити. А так це вже не сюрприз був би.
Ми накрили стіл. Пили чай з тортом і говорили. Довго говорили. Лише не про своїх дітей. Це була болюча і заборонена тема для кожної з нас. Просто згадували молодість, сміялися, розповідали цікаві історії. Мені набагато легше стало. Мої співрозмовниці помітили, що у моїх очах навіть блиск з’явився. Сиділи ми довго – аж до дванадцятої години ночі у нас не вичерпувалися теми для розмов. А потім повлягалися спати.
Мене переповнювали емоції, тому я не могла заснути аж до світанку. Нарешті аж після п’ятої години ранку заснула і я. Раптом чую через сон голос знайомий і наче до моєї руки торкнувся хтось:
– З Днем народження, мамусенько! Зі святом тебе, рідненька!
Я посміхнулася, не розплющуючи очі. Хоч через сновидіння донька одна мене привітала. Наталочка, та, що за кордоном проживала.
– Чи вона не захворіла часом? – знову чую її.
– Та не захворіла. Цілу ніч крутилася. Заснути не могла. – голос медсестри.
Розплющую очі і не вірю тому, що бачу.
– Наталочко, дівчинко моя, так це ти? Ти до мене приїхала? Яка ж я щаслива побачити тебе!
Емоції мене переповнювали. Я навіть і не сподівалася, що моя донька знайде мене тут. Тому вирішила, що то все сон. А моя Наталочка міцно пригортала мене до себе.
– Мамочко, чому ти не написала, що сестри відправили тебе до будинку престарілих? Я думала, що у тебе все добре!
– У мене все гаразд, донечко!
– Зараз я поїду по своїх справах, а ти збирайся. Тільки хутчіш збирайся, бо ввечері у нас літак.
– Куди ми, донечко? – запитала я.
– Як куди? Додому, матусенько. Твій зять і онуки тебе вже чекають. Тож хутчіш збирайся!
У мене накотилися сльози на очі. Я подивилася на свою сусідку.
– Чого ти стоїш, Анастасіє Василівно? Не чула – часу мало. Донька сказала, щоб ти збиралася швидше! – засміялася Павлина Георгіївна.
А я хутко почала збирати свої речі. Одну таки доньку я виховала люблячою і милосердною.
