Навіть не знаєте, що відчуває людина, яка отримує позов до суду від рідних батьків.
Що ж, розпочнімо спочатку. Народився я в невеличкому місті, та коли трішки підріс, то мав дуже складні стосунки із своїми батьками. Саме тоді і довелося переїхати до бабусі, яка жила за сотні кілометрів від мого місця народження.
Біологічні батьки були байдужими до мене, оскільки постійно жили в роз’їздах. Знаєте, таке воно життя творчих людей, ніде надовго не затримуються. А я у цьому був лише тягарем. Тому мене й перекинули на вихованні до бабусі.
Спочатку ми жили у невеличкій хатині в селі, а коли мені виповнилося шість років, то з бабусею переїхали на Закарпаття. Там було, де жити, ми оселились у будиночку родичів.
Батьки, звичайно, інколи приїжджали до нас побачитися. Та було це аж надто рідко. В якийсь момент вони перестали навідувати нас навіть на свята і в День мого народження. Поступово я взагалі почав забувати про їх існування, адже бабуся давала мені всю потрібну любов, турботу, прекрасне виховання.
Коли я успішно закінчив школу, то вступив до університету, де і знайшов своє кохання. Після закінчення навчання ми одружилися. На руках у нас уже були дипломи стоматологів. Тож спочатку ми попрацювали у державній установі, а згодом відкрили власну клініку.
Звичайно, справи наші пішли угору, стали заробляти немалі гроші. І саме тоді, о диво, на горизонті з’явились мої батьки, які прибігли на запах грошей. Напевно, їхня творчість багато прибутку не приносила, тож вирішили нажитись на мені. Коли я сказав, що нічим не можу їм допомогти, то матір крикнула, що подасть позов до суду на виплату аліментів.
Я навіть не моргнув в той момент. Адже був упевнений, що ні в чому не винен і суд все одно стане на мою сторону. Що хочуть від мене люди, які з раннього дитинства спихнули мене на людину похилого віку і поїхали світом жити в своє задоволення? Можливо, вони і допомагали якимись копійками бабусі, та не думаю, що це допомагало нам виживати. Найголовнішого мені бракувало: любові батьків.
Я сам впорався зі своїми проблемами, сам важко вчився, а після занять бігав на роботу, аби мати копійку. От нехай і вони тепер крутяться як хочуть.



