Ще покійна матір Микити Івановича казала «Малі діти не дають спати, а дорослі – жити». Є в цьому, безперечно, життєва правда. Не про таку старість мріяв чоловік. Все життя з дружиною працював на заводі, самі будинок побудували, обробляли город. Розвели розкішний садок та пасіку. І мріяли собі вечорами, сидячи на лавці, про те, як на старості років будуть в цьому садку бігати онуки від єдиної дочки Каті.
Не так сталось, як гадалось. Дружина злягла від невиліковної хвороби, коли дочці було 14 років. Саме підліток… Ой, як мама їй була потрібна. Жінка відійшла у засвіти, а Микита Іванович як міг так і дбав про дочку. Намагався привчити її до праці, виховував в строгості… А дівчинці потрібна була мама.
Коли Каті виповнилось 16 років, батько вирішив одружитись вдруге. Галина, була жінка працьовита, гарна хазяйка. У хаті знову пахло домашніми пирогами та борщем. Галина була жінка гонорова, своїх дітей не мала, тому і не знайшла спільної мови з Катею.
Після закінчення школи Катя поїхала навчатись до Києва. Стала рідко їздити додому. Рідко дзвонила батькові. Після університету залишилась жити в столиці. Микита Іванович на той час знову став вдівцем…В Галини стався інфаркт, не врятували… Чоловік вже став думати, що хтось його прокляв…Але що ж вдієш…Таке життя.
Микита Іванович вже був на пенсії. Пасіка була його єдиною розрадою. Все чекав, що дочка приїде з онучкою вгості. В Каті було своє життя, в якому літньому батьку було мало місця. Чоловік, дочка, престижна робота, відпочинок. До батька їздила тільки на великі свята та на його день народження.
На свій день народження дідусь вирішив зробити коштовний подарунок для онуки Вікторії. Цілий рік відкладав гроші з пенсії та продажу меду на ринку. І купив онучці дорогий телефон.
Обняв онучку, поцілував і простягнув подарунок. Сказав, що дуже за ними сумує, і попросив, щоб дочка з родиною частіше їздила його провідувати.
Скажете, що захотів купити любов телефоном? Може й так…Через місяць Микити Івановича не стало… В онучки залишився цей дорогущий телефон, і вона плаче, коли бере його в руки. Дзвоніть батькам, коли можна, приїжджайте, поки є до кого.
