У нас з дружиною були дуже дивні відносини. Ми ніби й були сім’єю, а ніби й ні. Традиційного весілля ми не хотіли, тому просто тихо розписалися.
Я постійно працював на роботі, а Іра сиділа вдома. Це була дивна любов, прив’язаність одне до одного. Ми любили разом час проводити, любили кудись разом їздити. Про дітей не думали, бо були ще молоді. Хоча тепер розумію, що тоді ми до дітей ще не доросли. Наші батьки мовчки й терпляче спостерігали за нашими стосунками, не підганяли й не турбували нас своїми розмовами про внуків.
Так ми з Ірою прожили 4 роки. А потім в неї занедужала мати й Іра поїхала до неї, бо була її єдиною донькою. Її не було 3 місяці. Я пропонував їй приїхати, допомогти чимось, але вона казала, що немає потреби, мама вже йде на поправку. Зазвичай Іра їздила до мами, але щоб так на довго — ніколи.
Я почав турбуватися, не знаходив собі місця. Зі мною таке було вперше. Я відчував, що мені важко без неї жити, я не можу заснути без неї. І вирішив, що на вихідних поїду до неї. Але ці муки закінчилися швидше.
Одного ранку я почув стукіт у двері. Відчинивши двері, на порозі квартири я побачив свою Іру. Я ледь не збожеволів від радості й одразу кинувся її обіймати. По її очах можу сказати, що вона теж була рада мене бачити. Але не встигли ми насолодитися нашими обіймами, як я помітив, що в Іри за спиною стоїть якась дівчинка. Я глянув на Іру, а потім на цю дитину й дружина мені сказала:
— Сюрприз! Не дивись так, ти її налякаєш. Я тобі все поясню. Але ти на роботу запізнишся, тому, як повернешся, тоді й поговоримо.
— Ти думаєш я тепер зможу спокійно працювати? Візьму вихідний на сьогодні. Нам, бачу, треба поговорити.
Ми зайшли у квартиру, Іра вклала дитину спати й прийшла до мене на кухню. Іра почала розповідати все, що з нею трапилося за ці кілька місяців і де вона так довго пропадала.
— В мене була подруга дитинства, Таня. Ми з нею дружили, скільки себе пам’ятаю, але потім я переїхала сюди й ми перестали спілкуватися. Сусідки мені розповіли, що у неї життя зовсім не склалося. Її чоловік вів не зовсім здоровий спосіб життя і ще її в це втягнув. Потім вона завагітніла й народила Іванку, ту дівчинку, що спить у нашій спальні. Їй 4 роки. Вони нею ніколи не опікувалася, ця дитина жила сама по собі. Нікому не було до неї діла.
— А чому ти сказала, що в тебе “була” подруга? Щось сталося?
— Місяць тому її не стало, а ще — її чоловіка. І все через алкоголь. Іванка залишилася сиротою. В неї нікого немає. Коли я на похороні побачила цю дитину, я не змогла пройти мимо неї. Я взяла її до своєї мами, сказала сусідці, яка була не байдужа до долі дитини, що пригляну за нею, а потім зрозуміла, що я нікому її не віддам. Я боялася сюди повертатися, бо не знала, як ти відреагуєш. Мама змусила мене якось вирішити ситуацію.
— Ти мене взагалі якимось нелюдом вважаєш? Ти думала, я тебе разом з дитиною на вулицю вижену?
— Різні думки були.
— Ти смішна! А може це наш шанс нарешті сім’єю стати? Іра, хіба ти не відчуваєш, що ми якось не так живемо?
— Тобто хочеш сказати, що ти готовий чужу дитину виховувати?
— Якщо ти готова, то і я готовий. Я тебе не покину. Не зможу, бо люблю тебе.
— Тарас, я…я не знаю, що сказати. Я тебе теж дуже люблю. Знав би ти як мені важко було там без тебе.
— Нарешті ми поговорили.
Я міцно обійняв дружину й того ж дня ми почали готувати всі документи на всиновлення. Дякую нашим батькам, що нас підтримали й допомагають з усім. Можливо, через якийсь час ми з Ірою наважимося на ще одну дитину. Але це — на майбутнє. А зараз ми щасливі від того, що маємо.
