Мабуть, сюди не вперше звертаються за порадою і підказкою, та мені не має більше до кого піти. Рідні й близькі мене не розуміють. Навіть власні батьки знатні лише на осуд та критику.
Завершивши навчання в університеті, я вийшла заміж. Ми одружені вже дванадцять років. Я старалася бути ідеальною дружиною. Мій чоловік ввесь час на роботі, працює, щоб забезпечувати нашу сім’ю всім необхідним. А я бувши домогосподаркою, підтримувала дім у чистоті, готувала їсти та старалася підбадьорювати чоловіка та підтримувати у всьому. Я відчула, що перетворююсь на якогось робота з виконання побутових обов’язків. Я втратила себе, як жінку. Мені не вистачало уваги чоловіка до мене, як до жінки, як до красивої, привабливої леді.
За роки подружнього життя ми виховали двох чудових діток. Для мене шлюб виявився однією великою декретною відпусткою. Ну, відпусткою – це гучно сказано, бо всіма домашніми справами та дітьми займалася я одна, чоловік увесь час пропадав на роботі.
Та все проходить і мій декрет теж підходив до завершення та настав час повертатись на роботу. Це мене неабияк тішило, бо я сподівалася, що нарешті вирвуся з цього замкненого кола брудного посуду, готування і прибирання. Я вважала, що тепер справедливо буде, якщо чоловік розділить зі мною побутові справи та турботу за дітьми. Та мій чоловік був іншої думки щодо цього. В результаті, мої обов’язки лише розширились. Крім мене домашніми клопотами ніхто не займався. Я далі продовжувала мити після всіх посуд та підбирати розкидані речі.
Чоловік у побутові справи не втручається, пояснюючи, що дуже втомлюється на роботі, а вдома хоче відновити сили. Але що тоді казати мені. Я так само працюю, заробляю не малі гроші й втомлююся відповідно не менше за нього. Чому така несправедливість. Я так чекала, коли зможу нарешті вирватися з чотирьох стін і дуже боялася, щоб за ці роки декрету не перетворитись остаточно на домогосподарку. А зараз виходить, що я приходжу з однієї роботи на іншу. Тішить лише, те що я нарешті продовжу розвиватися у професійному плані. А також те, що нарешті я маю куди одягнути красивий одяг та причепуритись, мені так довго цього не вистачало.
Ще б чоловік хоч трохи допомагав. Ми не раз говорили про це, та він стоїть на своєму і навіть чути не хоче про додаткові обов’язки.. він до них не звик. Він взагалі за те, щоб я сиділа вдома, займалася дітьми, господарством, була жінкою-домогосподаркою, а на роботу можу й не ходити.
Одного вечора, чоловік прийшов пізніше, ніж зазвичай. Чекаючи на нього, я задрімала. Через сон чую, будить:
– Вставай! Досить спати, йди вечерю мені розігрій, я втомлений з роботи прийшов!
Не передати словами, як мене це обурило. Я не менш втомлена прийшла з роботи, приготувала вечерю, а він навіть розігріти готову їжу лінується!
І така ситуація повторювалася не один раз. Врешті терпінню моєму прийшов кінець! Я зібрала речі, забрала дітей та переїхала до батьків. Мені таке життя остогидло. Мені потрібно хоч інколи відпочивати, досить цього добровільного рабства! Я сподівалася на розуміння батьків, та мама сказала: “Розбирайтеся самі. То ваша сім’я. А ми теж хочемо на старості відпочити.
Не знаю, що й робити, як знайти співчуття та порозумітися з найріднішими…
