Я ніколи не мала добрих стосунків з вітчимом і його донькою. Вони появилися в моєму житті, коли я вже була доросла й могла сама вирішувати що мені робити. Тому я одразу після того, як вийшла заміж, поїхала з того дому в інше місто й постаралася назавжди про них забути.
Я залишила своїй звідній сестрі все, що мало бути моїм, а саме — і дім, і квартиру, що належали моїй матері. Мама дуже дорожила своїми стосунками з вітчимом і частенько ставала на їхню сторону, забуваючи, що я теж її донька. Тому, я від всього відмовилася й сказала, що мені нічого не треба.
Як вони жили після того, я не знаю. Пройшло багато років і зв’язки розірвалися. Інколи мама дзвонила до мене й ми говорили, але це було вкрай рідко.
А одного дня я зустріла свою стару подругу, з якою дружила до того моменту, поки не переїхала з дому. Вона мені все розповіла про мою сім’ю.
Виявилося, що кілька років по тому, як я поїхала, Іра, моя сестра, вийшла заміж за справжнього мерзотника і пияка, народила від нього дитину. Вона часто залишала сина на наших батьків, а сама гуляла зі своїм чоловіком. Жили вони у нашому домі за кошт моєї мами, вітчиму було байдуже до долі його рідного внука та доньки.
Постійні лайки та пияцтво мама довго не змогла терпіти, особливо, коли до цього почав долучатися вітчим. Словом, коли з дому стали зникати цінні речі, мама зрозуміла, що коїться й вигнала їх всіх з дому, а ще сказала, що відбере у них дитину. Мені, звісно, мама нічогісінько з цього не розповіла.
Вони всі подалися своєю дорогою, хто куди. Вітчим кудись зник, а сестра з сім’єю почала винаймати кімнату у якоїсь старенької бабусі. Іра здається взялася за голову, коли синові виповнилося 3 роки. Але не її чоловік. Він кожного дня приходив п’яний і вимагав у неї гроші, погрожував. Вона віддавала йому все до копійки, а коли грошей вже не було, він виганяв їх на вулицю і змушував просити милостиню. А та дурепа його слухала й робила все, що він наказував.
Всю розповідь я просиділа з відкритим ротом і не могла повірити у це. “Ось така Санта Барбара”, — сказала моя подруга в кінці.
Наступного дня я подзвонила мамі й запитала її, чи це правда, на що вона мені відповіла:
— Так, я вже кілька разів пропонувала їй здати його в поліцію, а вона сказала, щоб я не лізла у її життя, вона сама розбереться. Вона кохає свого чоловіка і нізащо не покине його, бо він — батько її двох дітей.
— Двох?
— Саме так, вона знову вагітна.
Це мене ще більше обурило. Як можна так жити!?
Я навіть не знаю, що робити: чи вдати, що нічого не чула й не знаю, залишитися байдужою, чи звернутися кудись, щоб врятувати ту дитину, що змушена стояти на вулиці з простягнутою рукою, щоб заробити татові на пляшку горілки й ту, що ще в животі?
Думаю ще поговорити з мамою, порадитися і разом щось вирішити.
