Ми досі не порозумілися. Все, що я кажу, або раджу, вона не бере до уваги, а іноді ще й сердиться та підвищує голос. А син ніколи не стає на мою сторону, каже не втручатись і що вони зі всім розберуться самі.
Ми з чоловіком одружилися коли були ще зовсім молодими, але пізнати радість материнства я змогла лише через десять років. До того часу наші стосунки з чоловіком остаточно охолонули й він пішов від нас, покинувши мене саму з немовлям на руках. Більше він у нашому житті не з’являвся. Я змушена була виховувати свого хлопчика сама. І він виріс гідною людиною. Добре вчився у школі, власними силами вступив до університету на бюджетну форму навчання, згодом почав працювати, отримав хорошу посаду. Коли вирішив одружитися, то придбав собі квартиру і переїхав від мене. Юля – хороша дівчина, інтелігентна, з пристойної сім’ї, я сподівалася, що з нею мій синочок буде щасливим. Але у шлюбі вона виявилась ледащо. Коли я пропоную допомогти по господарству, то завжди відмовляється.
Вона така була одразу після їхнього одруження, але коли народила дитину, то взагалі забула, що в неї є чоловік, який теж потребує жіночої турботи. Коли я до них приходжу, то у хаті завжди не прибрано, лінується навіть одяг попрасувати й мій син ходить, як попало.
Вона абсолютно не слідкує за його зовнішнім виглядом! А коли я хочу якось натякнути, що на це треба звернути увагу, то просте не звертає увагу на мої зауваження. Я ж не докоряю, я хочу допомогти, підказати. Вже не раз син приходив до мене у дірявих шкарпетках. Я вже закрила очі на пом’ятий одяг, а тут таке.
Я вже не змогла змовчати. Вирішила, що подзвоню до невістки та якось делікатно донести їй свою думку. Сваритися не збиралася, почала з далеку. Запитала, як її справи, як онучка поживає, а тоді плавно перейшла до теми, заради якої я, в принципі, й зателефонувала.
Я їй розповіла, що сьогодні до мене в гості заходив син, і я вкотре побачила, що він носить шкарпетки з дірками. Я пояснила їй, що оскільки вона його дружина, то тепер повинна виконувати свої жіночі обов’язки й слідкувати за зовнішнім виглядом свого чоловіка. Все це я говорила приємним голосом, намагаючись свої слова піднести у світлі дружньої поради, а не повчань.
Та не вістку наче бджола укусила. Одразу підвищила на мене голос, стала в оборонну позицію, сказала, що якщо мене це так напружує, то можу сама придбати йому нові шкарпетки. І що вона не заперечує, якщо я, до того ж буду прасувати йому речі. Вона дуже обурилась, заявила, що більше не хоче вислуховувати від мене повчань. Пояснювала, що в них у сім’ї рівноправ’я і вона не мама для мого сина, щоб слідкувати за ним, як квочка.
Може, в чомусь вона й має рацію, але невже самій не приємно піклуватися про людину, яку кохаєш? То ж чоловік не може сам повноцінно потурбуватися про певні речі, зовнішній вигляд – це сфера відповідальності дружини. Тим більше нині стільки різної техніки є, яка може допомогти господині в домашніх справах. Аби було бажання. Я он, без батька дитину ростила, й все встигала: і чистоту в домі підтримувати, й готувала кожного дня, й за зовнішнім виглядом слідкувати.
Я вже не знаю, чи взагалі треба туди лізти. Може, хай справді розбираються самі? Чи ще раз з ними обома поговорити? Якщо і ця розмова нічого не дасть, то хай вже буде, як є. Що я можу вдіяти?
