Те, що людям потрібні любов і підтримка, мій 8-річний син Валентин, зрозумів раніше за деяких дорослих.
Так сталося, що ми переїхали і Валентина довелося перевести в сільську школу. В цій школі була одна своя традиція. Через те, що дітей у школі навчалося небагато – усі свята відбувалися лише раз і відразу для всіх учнів.
Новий рік не став вийнятком. Діти різного віку і зросту обкружили Діда Мороза і по черзі почали розказувати віршики. Декому для цього потрібно було стати на стілець.
Старші діти віршів не розказували, бо вони вже типу дорослі для такої справи, але гучно підтримували маленьких артистів. Проте хоровод водили всі – і великі, і малі.
Незважаючи на різницю у віці всі були в карнавальних костюмах.
Серед дітей була одна дівчинка, яку звали Христина. Дівчинці було 8 років, але вона ще й досі навчалася в першому класі тому, що через своїх батьків (які не пускали її в школу) часто не була на уроках. Батьки часто забували, що в них є дитина і вона ходить в школу.
У Христини не було друзів, всі над нею сміялися. Вона часто приходила в школу в брудному і порваному одязі. Не завжди у неї було зроблене домашнє завдання.
Діти називали її “Обідранка“, дівчинка огризалася, але агресивною не була. Вчителька відразу робила зауваження дітям. Навіть після того, як батьків викликали в школу нічого не змінилося.
“Обідранка” стала дуже відлюдькувата і замкнена в собі. Від кожного вона чекала якоїсь капості.
Одного разу стався такий випадок.
Під час свята вона стала подалі від інших дітей, у неї, як і зазвичай, не було настрою.
Це й привернуло увагу мого сина. Найбільш активним дітям крім подарункових пакетів з цукерками, роздавали ще й повітряні кульки і свистки.
Серед активних дітей опинився мій син Валентин. Отримавши свої призи, він відразу підійшов до Христини і урочисто вручив їй свої подарунки сказавши: “Я хочу побачити твою посмішку.”
Дівчинка (як потім розповідає вчителька) яж здригнулася від несподіванки.
— Не потрібно!
— Христинко, візьми, будь ласка. Я не хочу, щоб ти весь час сумувала.
“Обідранка” засоромилась, опустила очі і… простягнула брудну ручку за подарунками.
Після цього випадку дівчинка почала поводити себе інакше. Валентин продовжував з нею спілкуватися, вони навіть почали дружити.
Вчителі помітили, що в Христини з’явилася цікавість до навчання. Під час перерви вона приходила в клас, де вчився мій син, приносила йому горішки чи яблука з словами: “Я теж хочу бачити твою посмішку”.
Яскравий приклад того, як добре слово і ставлення змінює людину на краще. Про це ми навіть говорили на батьківських зборах. Віталій Михайлович, класний керівник, приводив Валентина в приклад.
А я йому й кажу:
— Та Ви що! Мій син — такий же, як всі…
Але насправді як же я гордився своїм сином! Ви навіть собі не уявляєте!
Після випадку на святі керівництво школи і соціальні служби звернули увагу на Христину. Її батькам дали попередження, прогрозили позбавити батьківських прав, якщо і алі так будуть відноситись до дитини.
Був великий скандал. Втрутилась бабуся Христини. Тепер дівчинка живе з нею і її чоловіком, — чудовим і добрим дідусем, який дуже любить дітей.
Дівчинка ніби заново народилася! Ходить в школу чиста і охайна, домашнє завдання зроблене завжди. Оцінки не завжди відмінні, але рівень знань став вищим
А батьки і далі ведуть безнадійний спосіб життя. І доньці місця в їх житті, на жаль, немає.
