На подвір’я Миколи прибилася невеличка собака. Коли чоловік уважно придивився, впізнав її. То собака Муха баби Варвари, яку діти забрали на зиму до себе додому. А собаку кинули. Надворі зима, мороз, а Муха бігає по вулиці. Як вона зайшла на подвір’я Миколи, незрозуміло. Але чоловік не став виганяти її. Нехай живе. І Муха залишилася. Вона радісно виляла хвостом, бігаючи за хазяїном подвір’я. Що помітили в ній, то це те, що вона знала всю родину.
Але коли на подвір’я заходив чужий чоловік, проходу не давала. Гавкала так, що чути далеко навкруги. Діти намагалися погладити її, адже живуть разом. Але ні, Муха нікого не підпускала до себе. Так і жила. Коли їй принесуть їжу, вона відходить в сторону, чекає, поки підуть. Тільки потім починає їсти. За дітьми ходить всюди, але тільки до неї простягне хто руку, відходить. Знаючи її, більше не дивувалися і не намагалися перевиховати.
Одного разу Микола помітив, що Муха не ходить по подвір’ю. Не бачив її уже три дні. А на дворі люті морози, -30. Чоловік пішов шукати її. Довго ходив по вулиці. Знайшов на городі. Лежала в снігу скрутившись у клубочок. А в неї маленьке цуценя. В такі морози на холоді. Коли Микола підійшов, Муха відбігла в сторону. Він взяв маленьке і поніс додому. Муха слідом. В теплому сараї намостив сіна. Там до весни Муха жила із маленьким цуценятком.
Весною до баби Варвари не повернулася, образилася. В Миколи доживала віку.
