Моя мама, вийшовши на пенсію, оселилася у квітнику й все наше подвір’я було засіяне квітами. Вона мені завжди асоціювалася з ними, навіть запах мала квітковий. В неї був найкрасивіший квітник на усю вулицю!
Я ніколи не розуміла, нащо їй це все і неодноразово думала, що ті квіти — то даремна трата часу й грошей. На подвір’ї буквально ступити не було куди. А коли мій чоловік виявив бажання розширити город і досадити ще кілька грядок огірків, мама сказала, що на нашому подвір’ї для нього більше місця немає. Якщо хоче, нехай купить собі шмат землі й там садить. Звісно, останнє слово було за нею, бо хата, в якій ми жили, була мамина.
Чоловік щось собі бурчав під ніс, але мамі на те було байдуже. Вона брала мотику і йшла у свій квітник. Навіть тоді, коли вже ледь на ногах трималася, все одно до останнього дня сиділа у своїх квітах. З кожним цвітом у неї була пов’язана окрема історія, якісь спогади. Кожна квіточка для неї була особлива.
А я була постійно зайнята, ділова й не цінувала того часу. В одну мить мама захворіла і згоріла, як свічка у нас на очах. Я довго не могла відійти від цієї трагедії. Адже я стільки всього не встигла їй сказати, не встигла її обійняти. Постійно у своїх турботах і нервова, а тут ще й мама злягла і капризує, як дитина. Я була дуже поганою донькою в останні мамині дні. Бо думала, що все ще налагодиться, мама одужає, встане з ліжка, візьме свою улюблену сапку і піде у квітник. Але не судилося, на жаль.
Мами не стало ранньою весною, вона так і не встигла обробити свій квітник. Та й квіти, з часом, усі пропали, бо я не вміла за ними доглядати й не мала на це часу. На дворі й у хаті стало якось так пусто. Навіть чоловік це помітив.
Так ми прожили майже цілий рік. Я працювала, кожного дня ходила на роботу, а коли поверталася, з сумом дивилася у квітник і згадувала собі старі часи.
Але все змінилося в один день. Мені приснилася мама. Вона ходила по пустому квітнику й плакала. Сварилася на мене, що я жодної її квіточки не змогла вберегти, що я її зовсім не любила і не цінувала її праці. А потім мама запитала мене, чому я не посадила на могилі її улюблені чорнобривці, адже я обіцяла їй.
Я різко прокинулася. Відкрила очі — на дворі вже ранок. Цей сон був настільки реальний, що я зірвалася на ноги в надії побачити у квітнику свою матусю! Але ні, її там не було, тільки чорна земля й суха трава.
Тоді я згадала все, що мені снилося. “Чорнобривці!” — подумала я собі. Багато років тому, ще задовго до маминої смерті, ми з нею обробляли грядки з квітами й мама сказала мені, що її улюбленими квітами є чорнобривці. А потім з ноткою суму в голосі промовила:
— Коли мене не стане, можеш посадити на моїй могилі чорнобривці? Це не складно, вони легко приймаються і дуже красиво квітнуть. Я була б дуже щаслива, якби ти виконала це моє прохання.
— Мам, не думай і не говори зараз про таке! — відповіла я їй.
— Але ти пообіцяй.
— Добре, обіцяю, але більше не починай розмови про свою смерть.
Я згадала ці слова і мене наче холодною водою облили. Як тільки зліз сніг і розмерзлася земля, я взяла мамину улюблену сапу, чоловіка й ми пішли обробляти квітник. А пізніше я навела лад на могилі й посадила мамині улюблені чорнобривці.
Я ніколи не могла подумати, що колись буду вирощувати квіти. Тепер я з нетерпінням чекаю, коли закінчиться та довга зима, щоб мерщій бігти й обробляти грядки для квітів. Мені здається, ніби мама зі мною це робить, ніби говорить зі мною через квіти.
