Мене звати Марта і я останні два місяці ходжу по судах. Ні, не просто так, точніше зовсім просто так – за свою доброту.
Справа в тому, що я придбала квартиру, маленьку і однокімнатну. Довго складала і нарешті моя мрія здійснилася.
В перші ж дні після мого переїзду – мене затопили. Я побігла до сусідів на верх. Двері ніхто не відчиняв, то ж я спробувала чи вони відкриті. Двері справді були відкриті і я увійшла всередину.
Я побачила, що на кухні тече вода, яка мене і топить. А на підлозі без свідомості лежить старенька бабуся.
Катерина Іванівна – так звали мою сусідку, їй просто стало погано. Нікого з рідних у неї нема. Є лише єдиний син, але і той поїхав жити в іншу країну, і на маму чхати хотів. Телефонував їй лише раз і рік на свята і все.
Жінка дзвонила і жалілася сину, що її вік вже не той і їй потрібна допомога, а він казав, що потім перетелефонує бо занятий. Так і не передзвонив.
Мені стало шкода стареньку і я почала щодня приходити до неї і їй допомагати. Це бачили усі сусіди. Робила я це просто так, та й жінки з сусідніх квартир також часто заходили навідати Катерину Іванівну.
Вона була ще їхньою вчителькою, а зараз їй 87 років. Так тривало майже два роки, а потім бідолашна віддала Богу душу.
На моє велике здивування вона записала квартиру мені. А син навіть на похорон рідної мами не приїхав, таки занятий.
За те до суду на мене подав, бо вважає що квартира повинна була залишитися йому. От я вже два місяці і ходжу по судах за свою ж доброту і допомогу його старенькій мамі.
