Олеся йшла темним осіннім паркон. Жінка не поспішала додому, бо вдома ніхто на неї не чекав. 6 місяців тому вона поховала коханого чоловіка Дмитра. Вони довго боролись з його онкологією, але не змогли все подолати. Сталось те, що сталось.
Олеся не знала, як жити далі. Вони з чоловіком обоє були з дитячого будинку. Рідних не мали. Були одне в одного і все. Олеся вже майже підходила до свого будинку, як почула слабкий плач. Жінка зупинилась. Повернулася на звук і побачила маленький згорток на лавці. Жінка підійшла ближче. На лавці лежала переноска з маленькою дитиною. На вулиці було добряче холодно, темніло.
Хто ж так робить? Дитина була холодною. Тільки тихенько плакала. Олеся взяла переноску на руки, і швидко попрямувала додому, аби зігріти немовля. І не втрачати дорогоцінний час. Вдома викликала швидку допомогу. Поки їхала швидка, жінка стала роздягати дитину. Покликала на допомогу сусідку Інну, багатодітну маму. Вона й принесла декілька підгузків та дитячу суміш. Жінки передягнули та нагодували немовля. Це була крихітна дівчинка з великими сірими очима.
Швидка допомога приїхала, лікарі оглянула дівчинку й забрали на деякий час до дитячого відділення.
Ввечері Олеся сиділа на підвіконні, дивилась на нічне місто. І щиро дивувалась, як вона вчасно опинилась в потрібний момент, в потрібному місті. І допомогла цій маленькій людині з неймовірними сірими очима.
Минуло декілька днів, а жінка не могла прийти до тями. Постійно думала про покинуту дівчинку. Пішла до лікарні провідати її. І переконалась для себе, що хоче стати мамою для цієї крихітки. Це було єдине правильне рішення.
Ось так Олеся і Надійка знайшли одне одного. Минуло ще багато місяців поки Олеся зібрала всі необхідні папери для вдочеріння. Але їй все вдалось.
Тепер Надійка має маму, а в Олесі є стимул жити. Її життєва наснага-Надія…
