Моя подруга Ольга — пенсіонерка. Вона сама виростила сина, бо чоловік трагічно помер багато років тому.
Ольга жінка дуже добра, спокійна й дружня. Вона все життя працювала й доглядала Юру. Коли син виріс, то одружився й переїхав від неї.
Оля була щаслива, що Юра знайшов своє щастя, свою половинку, але дуже хотіла внуків. Вона не говорила про це дітям, але мені по секрету розповідала, що дуже хоче няньчити внуків і щиро мені заздрить, бо я молодша від неї, але вже бабуся. Я заспокоювала подругу, що на все свій час, скоро діти дозріють до того, що вирішать завести дітей.
І ось, молода сім’я почала планувати дитину. Але їх чекало неабияке випробовування. Виявилося, що Юра, через хворобу в дитинстві, не зможе мати дітей. Молоді й Оля дуже важко переживали ту звістку. Пройшли кілька обстежень у найкращих клініках, але всі ставили той самий невтішний діагноз.
Тоді молоді прийняли рішення взяти дитинку з дитбудинку. Оля підтримала дітей і сказала, що допоможе всім, чим може.
Процедура всиновлення зайняла досить багато часу, але врешті-решт, Юра з Веронікою привезли додому свого сина Віталіка, йому на той час був рік.
Дитина була слабенька, хвороблива, багато вередувала й плакала. Вероніка не справлялася, бо дитина потребувала постійної уваги й турботи. А дівчина не звикла до такого. Словом, їй було важко знайти підхід до сина і від того вона сильно дратувалася, могла накричати на дитину.
Оля приїздила кожного тижня, щоб допомогти молодій невістці. В той час, поки вона була в їхньому домі, синочок був спокійний, майже не плакав, їв і бавився, але як тільки Оля їхала додому, все починалося заново. Внучок дуже полюбив свою бабусю і тільки поряд з нею почував добре. І подруга це теж зрозуміла, тому запропонувала молодим переїхати до них на якийсь час, або, щоб вони до неї переїхали. Але діти на відріз відмовилися, мовляв, син має звикати до них, бо вони — його батьки.
Проте, ситуація не налагоджувалася. А одного ранку Оля прокинулася від того, що Юра подзвонив і сказав, що вони збираються повернути дитину назад в дитячий будинок. Подруга ледь не збожеволіла, коли почула такі страшні слова з уст сина.
— Синку, Віталік не іграшка! Захотіли взяли його до себе, а захотіли — повернули в притулок? Так не можна! Я зараз приїду! — сказала вона й помчалася в місто, до дітей.
Приїхавши, почула крики невістки. Вона покликала її в кімнату, де серйозно з нею поговорила. Вероніка зізналася, що ще не готова стати матір’ю, що їй важко, дитина її не слухається, не сприймає її як маму.
— Це не він тебе як маму не сприймає, а ти його своїм сином не вважаєш, ось у чому різниця, доню! Те, що дитина не слухається, не їсть і плаче не означає, що вона тебе не любить, то й рідні діти себе так поводять! Віталік маленький ще, він не звик до нас, проявіть терпіння, а я вам допоможу, — сказала Оля й залишилася в дітей жити на якийсь час.
Малюк справді дуже прив’язався до своєї бабусі, а все тому, що Оля його дуже хотіла й щиро полюбила. А її діти — ще самі діти. Хочуть, аби син спав, мовчав і слухався, а головне — не заважав їм займатися їхніми справами. Е ні, так не буває.
Словом, Оля вже другий місяць живе на квартирі з дітьми, вчить невістку бути мамою. За її словами, внук вже може спокійно посидіти на руках у невістки, навіть обіймає її інколи. Треба тільки трошки терпіння…
