Дмитрові Пилиповичу було майже вісімдесят років. Дружина померла давно. Діти рідко приїжджають: син живе в іншому куточку країни, а донька – за кордоном. Самотньо жилося дідусеві.
Одного разу він повертався з магазину. Ходив купити на вечерю хліба та молока. Погада була кепська: мороз та сильна завірюха збивали з ніг та породжували бажання накритися ковдрою, сидячи у кріслі, пити гарячий чай та спостерігати за танцюючими сніжинками з вікна.
Дмитро Пилипович майже доходив до свого під’їзду. Раптом почув проникливе виття, Десь там, у засніжених кущах, пищало маленьке цуценя. Дідусь підійшов до нього. Воно точно було безпритульним, напевно, тваринку ніхто не шукав. Цуценя, виляючи хвостиком, лагідно тулилося до дідуся. Воно було голодним та самотнім. Дмитро Пилипович на хвильку замислився про свою самотність. Якщо візьме цуценятко – може стане веселіше на душі?
Дідусеві стало шкода собаку. Він схопив його та сховав за пазуху, щоб мале не мерзло. Шкандибаючи, поніс додому.
Назвав свого нового члена сім’ї Дмитро Пилипович Алісою. Грайливе створіння щодня гралося, безшкетувало, змушувало старого все частіше виходити з дому на прогулянку. Коли дідусь дивився телевізор, Аліса тихенько лежала у ногах. Вона навіть спала в ногах Пилиповича. А йому від того здавалося, що біль зникає і ходити тепер стає легше.
Нічого не шкодував й для Аліски Дмитро Пилипович. Що собі купує – усім з нею ділиться. Напевно, його доброта й повернулася до нього бумерангом.
Одного разу стало дідусю погано, дуже погано. Намагався дотягнутися до телефона, щоб викликати швидку, але втратив свідомість.
Тоді Аліса почала дряпати у стіні та голосно вити. Сусіди, Оля та Макар, не витримали цих звуків, адже вмощувалися вже спати. Прибігли до діда, щоб насваритися, а Дмитро Пилипович лежав на підлозі без свідомості.
Сусіди викликали швидку допомогу. Дідуся врятували.
Ось так Аліска віддячила своєму господарю порятунком за порятунок.
