Ось матусю ваша кімната, проходьте. Старенька слізними очима подивилась на доньку. Вона ніколи не думала, що доведеться переїжджати у місто з рідної хати, з рідного села, у якому минуло все її дитинство, юність та доросле щасливе життя з чоловіком.

Відкривши двері у маленьку затишну кімнату Олена промовила:

– Ось матусю, це ваша кімната, заходьте. Вам тут буде затишно, комфортно.

Старенька зі сльозами на очах подивилась на доньку. Кімната була невеликою, це зовсім не те, що вдома у селі. Та й немає подвір’я, лавочки біля хвіртки, на якій вечорами сиділи із сусідкою.

– Не зможу я тут, Оленочко, я хочу повернутись у село. У мене там подвір’я, зелена травичка, ліс. Що я буду робити? Чим буду займатись?

Олена чудово розуміла матір, не так легко покинути рідний дім, де все рідне: стіни, подвір’я, город, сусіди, і переїхати до міста, в якому ніколи не жила. Але матуся потребувала лікування, а в селі цього вона не отримає. Не зможе себе стримати від праці на городі. Адже все життя вона його обробляла, ще й допомагала дітям овочами, вирощеними власноруч допоки тато захворів та помер. Мама почала танути на очах.

Олена цілий місяць вмовляла її хоча б на зиму переїхати до неї, підлікуватись.
Нарешті все-таки вмовила. Та мати все одно не хотячи їхала з рідного дому. та всю дорогу образливим поглядом дивилась на доньку.

– Доню, я пройду обстеження, лікар назначить лікування, і я цілком зможу це робити вдома. Буду старатись більше відпочивати, дотримуватись всіх рекомендацій. Більше сидітиму на лавочці. Будь ласка, відпусти мене додому.

– Мамочко, зрозумійте дорогенька моя, я не можу Вас залишити в селі. Потрібно більше відпочивати, погодинно приймати ліки, а вдома Ви не зможете цього дотримуватись, тому, що Ви звикли працювати на городі. А я не зможу контролювати лікування. Мене хвилює стан Вашого здоров’я, прошу Вас послухайте мене та хоча б зиму побудьте зі мною.

– Я обіцяю, що буду більше лежати, а з городом нічого не станеться, якщо трохи заросте бур’янами, менше сонце буде його палити. Тим більше вдома все нагадує мені про вашого тата, а це допомагає мені. Адже ми прожили з ним душа в душу стільки років. Він завжди в моєму серці. Подивлюсь на його вишиту сорочку у шафі, і мені стає легше.

– Я не можу дозволити Вам занапастити своє здоров’я, адже Ви у мене одна. Потроху звикните, матусю. Знайдете нову подругу, у нас тут вечорами на лавочці подруг достатньо. Вам не буде скучно.

Ніна Василівна з сумом присіла на край ліжка, та витерла сльози. Що ж доведеться змиритися, все-таки донька має рацію. Потрібно поправити здоров’я, та не засмучувати доньку, бо батька не стало давно.

Історія знайомства батьків Олени неймовірна. Одного разу на весіллі у рідного брата Ніна побачила красивого високого парубка, який не зводив з неї очей. Все весілля вони зустрічались поглядами, але він так і не наважився підійти до неї.

Наступного дня перед від’їздом він все таки вирішив познайомитись. Зі словами Я мрію мати таку дружину, як ти, поїхав додому. Наступного тижня Ніна отримала листа з проханням зустріти його з автобуса у суботу вранці. І з тих пір вони були нерозлучні, а через два місяці одружились.

Їхнє життя можна ставити у приклад. Турбота один про одного, спільна праця, спільний відпочинок, жодного образливого слова не було чути з вуст ні матері, ні батька. Оленка спостерігаючи за життям батьків, мріяла також, щоб небеса послали їй такого ж чоловіка. Адже злагода в сім’ї – це головне. Вона робить сімейний шлях легким, щасливим.

Рік тому він відійшов у вічність. Несподіваний удар долі вплинув на здоров’я Ніни Василівни. Вона почала хворіти і Олена вирішила забрати матір до себе. На протязі дня Олена контролювала прийом ліків, телефонуючи мамі кожної години.

Ніна Василівна важко переживала розлуку з селом, постійно дивилась у вікно, ніби намагалась побачити рідну хату. Так минула зима. З першими таненням снігу матір ніби ожила.

– Оленко, мені вже краще, можна я поїду у село? Там мене за мною сумує моя хата та й я за нею.
– Матусю, я доглядала за Вами, а тепер мені знадобиться Ваша допомога.

– Ой, що трапилось, донечко?
– Все чудово, скоро у Вас буде онук або онучка.

Ніна Василівна сплеснула руками.

– Доню, я так цього чекала. Як добре, що нарешті у вас буде дитинка.Це ж така радість.

Міцно обнявши Оленку, вона заплакала. Адже тепер і справді у родину прийде велике щастя. Олена живе із чоловіком вже п’ятий рік, а завагітніти до цього часу ніяк не вдавалось. До яких тільки лікарів вони не звертались, куди тільки не їздили на обстеження – всі одноголосно запевняли, що зі здоров’ям все добре та чому не наступає вагітність лише розводили руками.

– От тепер буде радість! Так, звичайно доню, я залишусь і буду допомагати тобі у всьому. Це ж найбільше щастя діждатися онуків.

Кожного дня Ніна Василівна готувала здорову їжу для майбутньої матусі. Контролювала режим дня, виходили разом на прогулянки, потроху купували речі для майбутньої малечі. Дні спливали, животик підростав, все було чудово.

У день пологів Ніна Василівна із зятем в холі пологового будинку нетерпляче очікували повідомлення про появу на світ онучки. І ось відчинились двері, вийшла медсестра і привітала їх. Радості не було меж! Вони обнімались, раділи, вітали один одного.

Настав день виписки Олени з малям. Коли вийшла Олена з маленьким щастячком на руках, Ніна василівна взяла на руки свою онучку, і фотограф зафіксував щасливий момент, який згодом поставили в рамку та повісили у гостинній кімнаті. Оселю заповнили щасливі дні турботи про онуку.

Ніна Василівна навіть не згадувала про село. У неї з’явився зміст життя – маленьке янголятко, яке посміхалось бабусі та робило її щасливою. Вона весь свій час віддавала онуці, забувши про хвороби та сум за селом. Єдине, попросила привезти з дому вишиту сорочку чоловіка.

Оцените статью
Ось матусю ваша кімната, проходьте. Старенька слізними очима подивилась на доньку. Вона ніколи не думала, що доведеться переїжджати у місто з рідної хати, з рідного села, у якому минуло все її дитинство, юність та доросле щасливе життя з чоловіком.