От ніколи в житті я не подавав оголошень в Інтернеті. І краще б я ще сто років тримав себе осторонь.

Взагалі хотілося б мені розпочати свою розповідь з того, що я ніколи в житті не подаю ніяких оголошень в Інтернеті. Аж надто я асоціальна людина в цьому плані. Тим більше, коли наслухаєшся різних ситуацій, які виникають при продажі чогось в соціальних мережах.

Та ось довелось і мені влізти в те страшне болото.

Якось я пішов до торгового центру, аби придбати собі нове спортивне взуття. Шопінг я не дуже люблю. Аби швидше вибрати, поміряти та піти. Та ось на вітрині я побачив їх – ідеальні кросівки. І колір, і якість, і ціна. Ну, загалом, те, про що я мріяв. Та, коли попросив свій розмір, то в наявності його не виявилось. Я так подумав, що можна в принципі взяти і більші на розмір. От якраз візьму товстіші шкарпетки і буде добре. Аби не тиснули.

Наступного дня я модний вийшов на вулицю і мало не впав. Якби сильно не затягав я ті шнурівки, та конфузу не уникнути. Мало носа не розбив, коли перечепився за бруківку. Ну все ж таки взуття оригінальне, віддав за них декілька тисяч гривень. Ну що ж пропадати добру? Можливо, комусь знадобиться.

Спочатку запропонував всім знайомим, друзям, рідним, та розмір нікому не підійшов. Довелося наважитись на цей крок: подати оголошення в Інтернет. Що я, власне, і зробив. Розмір до категорії «віддам безкоштовно».

Не минуло й декількох хвилин як мені зателефонував хлопчина. Він сказав, що має такий самий розмір ноги і готовий приїхати по кросівки вже сьогодні. Я сказав, що буду вільним після 15:00. Та він чомусь вирішив приїхати о 14:10 і почав стукати в двері.

Так він простояв біля дверей майже годину. А коли я повернувся, то незнайомець відразу накинувся на мене із своїми претензіями:

– Ви взагалі совість маєте? Мені тут до ночі стояти? – сказав він такий тоном, що я відчув себе маленьким хлопчиком у шкільній учительській.

– Не розумію вас. Я ж пояснив, що до третьої мене просто не буде вдома. – відповів я і паралельно думав про те, що такій людині я щось уже не сильно то й хочу віддавати своє взуття.

Тоді я пропустив хлопця до квартири та отримав питання:

– Вони що ношені?

– Ні, я ж зазначував в оголошенні.

– Та гляньте на підошву, вона не зовсім чиста.

– Послухайте, я в деталях розповів, що одягнув взуття один раз і пройшов у них лише кілька сотень метрів.

– Коли я мав те ваше оголошення читати? Їхав по нове взуття, а мене обманули, даремно тільки витратив гроші на дорогу та вас тут чекав пів дня.

– А зараз хлопче, не дратуй мене, будь ласка. Забирайся і вали звідси, щоб я тебе ніколи в житті не бачив. Я йому кросівки за кілька тисяч, а він ще перебирає. Спочатку очі розплющ, оголошення прочитай, приїдь вчасно за домовленістю, а тоді з людьми спілкуйся.

Хлопець спочатку помовчав, потім зневажливо глянув на мене, кинув кросівки і пішов. Загалом ситуація хоч і неприємна, та я навіть радий, що провчив цього розумника.

Оцените статью
От ніколи в житті я не подавав оголошень в Інтернеті. І краще б я ще сто років тримав себе осторонь.