Дивно було після стількох років повернутися у своє рідне місто. В мами був ювілей і я разом з чоловіком та дочкою вирішила приїхати та привітати її. Я не була вдома з того часу, як вступила до університету та почала вчитися. Так, навідувалася інколи на день-два й знову у столицю за знаннями та досвідом. Ще на першому році навчання я знайшла роботу. Тоді ж й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. А через два роки я стала його дружиною. А не поверталася я у своє рідне місто через кохання.
В старших класах школи я закохалася в однокласника. Він був таким собі забіякою. А я навпаки тиха домашня дівчинка, яку батьки не відпускали гуляти на вулицю після того, як сонце сховається за будинком. Тому то він й не звертав на мене уваги. Його цікавили дівчата, з якими він міг «потусити» вечорами. Та це не заважало мені таємно від всіх його кохати. Я навіть у своєму блокноті тримала його фото. Але якось мама його знайшла. Так соромно не було ніколи.
Ну а далі ви вже знаєте. Університет, робота, чоловік, народження дочки. Та ось я приїхала додому й випадково зустрілася з тим самим хлопцем. Він разом з маленьким сином гуляв на дитячому майданчику. Я одразу його впізнала. Він не змінився. «Привіт, впізнаєш мене» – я перша почала розмову. «Катруся, невже ти? Яким чудом тебе занесло до нас. Говорили, що ти перебралася до столиці» – заговорив він. «Так. Приїхала на день народження до мами». Далі порозмовляли про дітей, про родини. Він також був одружений. З нашою однокласницею.
Перед прощанням, коли ми вже збиралися розходитися я не стрималася та сказала: «А я ж тебе кохала тоді… у школі». Сказала й сама перелякалася своїх слів. Він кілька секунд дивився на мене у притул, а поті сказав. «Я знаю. Я також тебе кохав, але боявся, що ти не підеш гуляти з таким як я. Ти була відмінницею, а я двієчником. Та що вже говорити про минуле» – він не чекаючи моєї відповіді пішов до сина, який його кликав.
Дивне відчуття. В моєму житті все могло бути інакше, якби він або я були сміливішими. Стало якось ніяково.
