Коли я навчалася в 11 класі мені зізналися в коханні. Це був мій однокласник Ігор. Він хороший хлопець, але на той час я не хотіла ніяких стосунків, тому навіть не звертала увагу на нього.
Ми жили в селі. Мої батьки постійно повторювали мені, що спочатку потрібно вивчитися та мати освіту, а вже потім думати про хлопців, ще все попереду. Як би це було не так, то все село б говорило про мене. Але найбільше я боялась маминих слів. Вона дуже вимоглива та строга. Часом я навіть думала, що її мій тато боїться.
Я добре закінчила школу, склала іспити та почала навчатися в інституті. Оскільки я гарно навчалась у школі та чудово склала іспити я вступила на державну форму навчання. Ще з дитинства я хотіла стати вчителькою, але мама наполягла, щоб я йшла навчатися на стоматолога.
Навчання дуже складне. Я багато вчила матеріалу і дуже мало відпочивала. Додому я могла собі дозволити приїхати тільки 1 раз на місяць. Коли я закінчила 4 курс та вступила на 5, я відпочивала від навчання у селі, і мені моя мама сказала, що настав час виходити заміж. Я дуже здивувалася. В мене навіть на той час не було коханого. За кого я мала виходити заміж?
Та вже згодом стало зрозуміло, що нареченого для мене вже обрали. Моїм нареченим був досить дорослий чоловік, якому на той час було вже 32 роки. Він працював у поліції. Дізнавшись про це, я дуже хвилювала, а раптом я дійсно не зможу сама обрати за кого хочу вийти заміж.
Тридцятидворічний Іван навіть не проявляв бажання познайомитися. Він хотів тільки одружитися якнайшвидше та поїхати жити у місто, куди його перевели після підвищення.
Я не мала іншого вибору, ніж послухати та виконати волю матері. Після весілля ми разом з Іваном переїхали у квартиру. Але наше подружнє життя було пеклом. Я часом себе порівнювала з татом, адже він також рідко коли міг сказати, що він думає або сам щось вирішити.
Всі хатні справи мала виконувати тільки я, а якщо мені потрібні були гроші на продукти, то я мала запитати дозволу, сказати на що мені потрібно гроші й вже потім взяти їх.
Так я прожила 3 роки. Ці роки випробували мене повністю. Іван ще й почав чіплятися до всього, що я робила. Готувала не смачно, прибирала у квартирі не добре, одяг прала не таким порошком і так далі.
Я вже не могла терпіти, тому зібралась та поїхала у село до своїх батьків. Але вдома батьки мене не підтримали. Мама насварила мене та наказала їхати назад до свого чоловіка.
Трохи згодом Іван почав мені зраджувати. Я ніколи не кохала його, тому навіть не звертала уваги, де він та з ким проводить час. Всю себе я віддавала нашому синові. І всі мої страждання були лише заради нього.
Так я прожила ще 16 років. Наше життя навіть не було схожим на сімейне. Я не хотіла і не могла терпіти й далі, до того ж син уже дорослий. Тому я подала на розлучення. Тоді мені було 39 років і я вважала, що потрібно щось змінювати, ще все попереду.
Іван як почув про це, то влаштував сварку, але я не слухала його взагалі. Зібрала речі та поїхала до батьків.
Одного дня, коли поверталася з магазину зустріла Ігоря. Свого однокласника. Він як виявилось також розлучений. Ось так ми почали знову спілкуватися і вже за пів року я вийшла за нього заміж. Саме з цим чоловіком я відчула, що таке кохання та як це кохати й бути коханою.
Мені хотілося мати гарний вигляд, смачно готувати, годити. Я хотіла віддатися йому на повну, адже я його кохала. Ось і я знайшла жіноче щастя.
