Я з чоловіком прожила у шлюбі довгих 40 років. За цей час я народила доньку Аню. Ми виховали й віддали її заміж, побудували будинок, купили доньці квартиру й машину.
На жаль, мій чоловік Петро раптово помер 5 років тому. Донька переїхала до міста й живе з сім’єю у своїй квартирі. А я — живу сама у величезній хаті в селі. Маю городець і невеличку господарку. Для мене одної цей будинок завеликий, я почуваю себе дуже самотньо. Єдина радість — закликати сусідок на чай і потеревенити, або сходити в магазин по хліб і дізнатися, що нового в селі робиться. Але, коли залишаюся одна, стіни починають давити. Ані дзвонити не хочу, не хочу її турбувати, бо в неї робота, дитина, чоловік. Вона у мене юрист, допізна засиджується в офісі. Не знаю, як чоловік її терпить.
А я відчуваю, що починаю втрачати глузд. Я жінка ще відносно молода, мені й 60 немає. За собою доглядаю. Але, отак сяду інколи та починаю згадувати свого Петра, як ми добре жили разом. Сльози з очей не висихають, а пройшло вже цілих 5 років.
Одного разу пішла в магазин і, за традицією, розговорилася з місцевими жінками, пожалілася, що в хаті господаря не вистачає, все ламається на очах, а тепер ще й насос у колодязі перестав воду качати. На наступний день, зранку, до мене завітав сусід Іван. Теж удівець. Я в той час саме поралася на грядці.
— Оксана, я чув від сусідки, що у тебе насос поламався. В мене колись така ж проблема була, я можу допомогти. — сказав Іван.
Я була дуже вдячна, що він прийшов на допомогу. Скажу одразу, руки в Івана золоті. Вже до вечора у мене з крана йшла вода. Я нагодувала його смачною вечерею і він зібрався йти додому, але на у дверях сказав:
— Слухай, Оксана, я ще завтра прийду, бо бачу, роботи у тебе багато. Браму треба полагодити, на кухні витяжка не працює.
— Іване, але ти певно свою роботу маєш. Я ж тобі навіть віддячити не маю чим, зарплатню давно на комуналку й продукти віддала.
— Оксана, навіть не говори мені такого. Я грошей з тебе ніколи не візьму. В мене своєї роботи немає, я зроблю за теплий обід. Цього мені вистачить.
З часом він став заходити до мене кожен день, щоб просто поговорити. А нещодавно прийшов, гарно вбраний, і сказав мені з порога:
— Оксана, нумо жити разом. Ти жінка хороша, хазяйновита, я теж непоганий, горілки не п’ю. Я працюватиму й приноситиму гроші. Нам буде добре разом.
Я не знала, що й сказати. Але, Іван і справді хороший чоловік, ми обоє вдівці, нам разом буде легше виживати. Я погодилася і запросила його жити до себе. Так ми живемо вже більше півроку. Доньці я про це не сказала, а дарма.
Нещодавно вона приїхала з дітьми. Вигнала Івана з хати й накричала на мене, що я, мовляв, батька забула дуже швидко. Ба більше, сказала, що Іван зі мною тільки заради хати.
Що-що, а такого я від своєї доньки не очікувала. Невже вона не розуміє, як мені самій важко? Невже їй так складно за матір порадіти, що на схилі літ, залишилася не сама?
