Так сталося, що ми з донечкою живемо утрьох – ми двоє і моя мама.
З татом моєї Вероніки ми не змогли поладити і почали жити доки я була вагітна, а після року донечки – розлучилися. Ну не моя людина він, а я не його. Так буває.
Донечку я дуже люблю, усім серцем. Ми з нею разом проводимо увесь час. А моя мама, бабуся Веронічки, займається нашим сімейним бізнесом.
Я ж сиджу вдома з дитиною і веду всю потрібну бухгалтерію. Ідеальна робота.
Минулого місяця моя Веронічка пішла до третього класу. На шкільній лінійці мені стало не по собі, я побачила що серед першокласників і їхніх батьків є мій колишній чоловік.
До дитини, Тарас, до речі, не навідувався зовсім. Лише передавав подарунки на день народження і на свято Миколая.
Я дуже сподівалася, що доня не впізнає тата, але вона його побачила.
Коли ми поверталися додому, Вероніка запитала:
– Мамо, ти така сумна, бо тата побачила?
– Так. І він до нас навіть не підійшов. Ти дуже образилася, доню?
– Ні, мені не образливо.
– Але ж хіба ти не хотіла, щоб він стояв поруч з нами, а не з іншою дитиною?
– Ні! У мене є ти і бабуся. А в тата нема нас. Можливо цей маленький хлопчик-першокласник навчить його любити. Мені це ні до чого.
Донечка зупинилася, попросила мене зігнутися, а тоді міцно-міцно обняла мене за шию і прошепотіла: “Мамо, я люблю тебе вдвічі більше, ніж звичайні діти своїх мам” і поцілувала.
Я не знала що мені відповісти, я взагалі наче води напилася і не могла зовсім зв’язати до купи в своїй голові хоч якісь слова.
Це ж треба, моя Вероніка така маленька, а така розумна дівчинка.
