Подарувала мені доля двох прекрасних синів, а от з невістками не пощастило.
Почну все з самого початку. Старший зустрів свою майбутню дружину ще під час навчання. Про те, що буде весілля я знала ще на другому курсі його навчання. Гроші ми з чоловіком зібрали заздалегідь, весілля організували й навіть змогли відкласти на дорогий подарунок. Правда невістці він прийшовся не до смаку.
Після весілля ми стали натякати на поповнення в родині, онуків, але невісточка заявила, що поки не купимо їм дім, про онуків навіть мріяти не варто. Сина вона забрала до своїх батьків. Жили вони коло сватів. У гості приїздити не хотіли й до себе не запрошували. Вся ця ситуація мені була неприємна, адже я нічим їх не образила, навіщо відмовлятися від рідних батьків.
Тож ми стали відкладати на житло старшому. А тут і молодший приходить із серйозною розмовою. Виявляється його дівчина вагітна, треба робити весілля. Молодша невістка весілля не захотіла, щоб люди не говорили, що одружилися через дитину. Зробили все по-тихому у тісному сімейному колі.
Стали жити вони біля нас. Характер у невісточки був ще гірший, чим у старшої. Я все мовчки терпіла та навіть слова кривого їй не сказала. Розуміла, що вона вагітна у неї гормони. Після народження онука все стало тільки гіршим.
Довго вони підбирали ім’я дитині й не могли дійти спільної згоди. Два тижні жило немовля не назване, поки я не сказала сину, що так не годиться й треба щось вирішувати. Тоді він без згоди дружини записав малого як Олександра.
Як дізналася про це невістка, лютувала декілька днів. Стала вимагати, щоб ми називали онука не інакше, як Алехандро. До чого воно, не розумію. Я язика ламати не буду, щоб таке вимовляти. Кажу на хлопчика Сашуня, а вона лютує, аж іскри літають.
Ну от скажіть, хіба я повинна називати дитину, як вона собі придумала? Я називатиму малого, як вважатиму за потрібне.
