Моя подруга недавно розповіла мені сумну і водночас страшну історію про одну пару.
Коли вона проживала в селі, поряд з нею жила сім’я. Чоловік і дружина довго намагалися народити дитину, але не вдавалося. Люди виглядали цілком щасливими й адекватними.
Саме в той час і їхній родині сталася біда. Повними сиротами залишилися два хлопчики: семи та десяти років. Діти пережили неабиякий стрес, бо за одну мить втратили двох батьків одразу. Хтось в родині порадив тим двом бездітним батькам взяти опіку над хлопцями, дати їм батьківську любов, якої діти так тоді потребували. Спочатку бездітні батьки чомусь вагалися, але потім погодилися.
Хлопчики стали жити в новій сім’ї. Спочатку все було добре. Діти задоволені, батьки теж. Хлопці ходили в школу, вчилися нормально, були слухняними й покірними. Сусіди та знайомі цієї сім’ї раділи, що все так склалося. У дітей є сім’я, вони разом, їх не розлучили, а у батьків — нарешті з’явилися діти.
Але вже десь через пів року, пішли чутки, що не все так чудово, як би хотілося. З’ясувалося, що опікуни карають дітей за дрібні проступки, залишаючи без їжі. Якщо хтось з них отримував нижчу оцінку, або щось не так виконав, чи не послухав, його залишали без їжі майже на цілий день. Про це діти не побоялися розповісти своїй вчительці.
Коли тих горе-батьків закликали в школу на розмову й запитали, як так можна взагалі з дітьми малими чинити, що це за такі методи виховання, опікунка заявила, що дітей якось треба виховувати, щоб вони знали ціну всьому.
Подруга мені це розповідала, а в мене аж дибки волосся на голові стало. В теперішній час, таке коїлося? Що це за такі експерименти над дітьми у 21 столітті!? Я до останнього повірити не могла в таке. Але подруга продовжувала розповідати.
Одразу ж після розмови з “батьками”, вчителі запросили органи опіки. Поговоривши з дітьми вони вияснили, що діти категорично не хочуть жити з такими батьками, вони бояться їх! Ті хлопчики, після тієї страшної втрати, що пережили, так і не відчули ні батьківської любові, ні материнської ласки.
На щастя (я думаю, що це до добра), дітей забрали він опікунів і помістили в будинок сімейного типу. Там вони нарешті змогли відчути, що їх люблять і турбуються про них.
Зараз хлопці вже дорослі й мають свої власні сім’ї, але своїх названих батьків вважають своїми другими батьками. А тих опікунів-родичів, навіть згадувати не хочуть. Вони так і живуть без дітей, так і не змогли поділитися своїм теплом і подарувати якійсь дитині сім’ю.
Мені тільки цікаво, якби так склалося, що в них зрештою народилася дитина, чи б виховували вони її такими ж нелюдськими методами?
