Була неділя. Іван стояв на балконі, курив і попивав каву. Цього дня він дозволив собі довше поспати, бо всю ніч сидів і гортав сторінки якоїсь дуже цікавої книги.
Іван стояв й думав про те, що йому скоро 40, а він ще не одружений, немає дітей та й з жінками не клеїться. Він щиро не розумів, чому жінки оминають його десятою дорогою. На свої роки він ще дуже молодо виглядав, бо стежив за харчуванням і час від часу ходив у спортзал, у нього була власна квартира й стабільний заробіток.
Іван працював вчителем у школі, кожен його день проходив у суто жіночому колективі. Уваги з боку жінок йому вистачало, але тої, хто б заволодів його увагою й серцем, він вже довго не міг знайти. Скоріше за все, виною всьому його характер. Іван — сором’язливий і спокійний чоловік, інтелектуал, який не любив бути в оточенні людей. Винятком була його робота вчителем, своєрідний виклик самому собі, вихід із зони свого комфорту. Таку жінку він все життя q сподівався знайти, щоб зрозуміла його стан душі, його натуру.
“Ось би знайти таке кохання, про яке в книжках пишуть”, — подумав собі чоловік й вийшов з балкона. У свій вихідний день він, як і завжди, збирався цілий день лежати на дивані й дивитися свою улюблену передачу по телевізору, бо завтра — новий робочий день.
Наступного дня Іван прокинувся, одягнувся й вийшов з дому. На роботі вислухав все, про що гомоніли його колеги, провів уроки та, як завжди, повертався додому на автобусі. Раптом, до нього підсіла жінка.
— Познайомимось? — з легеньким тремтінням у голосі запитала вона.
Івана глянув на неї й перше, що помітив — її великі блакитні очі.
— Давайте, я — Іван. — зібравши всю свою рішучість, відповів він.
— Не зрозумійте мене неправильно, але я за вами вже близько місяця слідкую. Ми живемо в сусідніх будинках, кожного ранку бачимося по дорозі на роботу, але ви мене ніколи не помічали, ось я вирішила сама з вами познайомитися.
— То ви мене вже знаєте?
— Трохи.
— Але я про вас нічого не знаю.
— Мене звати Таня і ви мені подобаєтеся.
Іван не очікував такого одкровення, але подумав собі: “може, це вона?”. В автобусі стільки люду, а вона сіла до нього.
Близько місяця він зустрічав Таню з роботи, вони проводили багато часу разом. Іван відчув, що вони з Танею схожі. Обоє люблять спокій і тишу, обоє не набридають розмовами й Таня виявилася його копією, тільки в жіночій подобі. Така ж відлюдниця, як і він. Довго не думаючи, Іван запропонував її вийти за нього. Коли жінка запитала, чи не зарано, Іван відповів:
— Головне, щоб не запізно. Переїжджай до мене.
Ось так він, поспішаючи, знайшов свою людину на все життя. Будуть ті, хто скаже, що такі стосунки довго не протягнуть, бо вони надто схожі. Мовляв, йому б таку, що розрухала б його трішки, витягла кудись у світ, до людей. Але кожна людина сама творить свою історію. Так і з цими двома. Іван з Танею вже десяток років щасливі разом і виховують двох дітей.
