Повернулася з дачі. Переступаю поріг кухні, чую запах, ніби хтось “заснув навічно”. Не у прямому сенсі, але сморід ще той! – Усі живі??,- запитую.

А у відповідь тиша. Ніхто не обізвався, але й звідки так смердить не зрозуміло.

Почала телефонувати членам сім’ї. Спершу чоловікові.

– Все гаразд? Живий?

– Живий! А хто ні?

-Це я і хочу з’ясувати.

І так по списку.

Ніхто нічого не знає та версії озвучують. Старший каже – може шкарпетки. Молодший, що це хом’як. Середній, думає, що то від сусідів тхне. Чоловік не впевнено, але заявив – мабуть, щур.

Іду перераховувати домашній звіринець.

Хом’як жує корм в клітці, пес та кіт дрімають. В акваріумі теж усе гаразд.

Знову йду на запах.

Перерила брудну білизну. Не аромат гірської свіжості, звісно, але ж очі не виїдає, як цей сморід.

Дивлюсь по шухлядах, на шафках, заглядаю під них…

Повзаю, принюхуюсь. Вже вся в пилові й павутинні, а звідки аромат – не розумію..

Думаю, треба шукати джерело поетапно.

Почала з порога. За принципом спека-холод.

Вже з порога доноситися амбре. В коридорі запах посилився.

Принюхалась до пральної машини, посудомийки, заглянула в морозильну камеру та холодильник..

Запах стоїть, а звідкіля доноситься не ясно. Вже аж голова обертом пішла від цих обнюхувань.

Полізла на драбину. Ближче до стелі сморід почав посилюватись.

Переглянула усі полички, підвісні шафки…Дивлюсь, на холодильнику лежить коробка з мушлями. Я повіє! Ледь втрималась на сходинках!

Старший син каже:

– Не може бути.. ми їх вичистили, промили..

– Ще і як може! Наполягаю я! Від одного молюска смороду на усю хату!

Скільки ми не провітрювали, скільки освіжувачем не скроплювали – запах лише посилювався і здавалось, доповнювався ще гидотнішими нотками.

Навіть пес прокинувся і пішов якомога далі від епіцентру смороду.

Повернувся додому середній син і з порога:

Що це таке? Немає чим дихати! Що це за гидота??

– А це ваші мушлі прекрасні! Вони вже тютю, викинула їх усіх!

– Не може бути, – заперечив син,- ми їх точно мили й просушили добре!

Примусили мене ще раз обнюхати ті мушлі, і справді – смерділи не вони. Ця версія відпала.

Ми повернулися на кухню і вже не маючи сумніву звідки долинає запах, почали розкручувати шафки. У масках і гумових рукавичках розбирали кухню гвинтик за гвинтиком.

У кухні панувала розруха! Повитягали усе: сковорідки, мультиварку, блендер, гусятниці, казани. Гори посуду!

Усе повідкручували, познімали, повиймали.

Навіть посудомийку відсунули. І дарма. Усе чисто, ніяких надзвичайних знахідок.

Єдине, що залишалось – це витягти з кутка холодильник. Хоча, я вже з десяток разів оглядала його зверху, заглядала під низ. Та було прийнято рішення – пан або пропав! Зрушили з місця і тут під ноги щось шмяк! І розбризкалось!

У целофановому кульку, нате вам: привіт!

Вивернуло всіх і собаку, і кота, і хом’яка та рибок..

І вивернуло кожного хто б був свідком цієї знахідки.

Чули щось про такий делікатес під назвою “Сюрстремінг”.

Записуйте рецепт.

Для цього вам потрібен чоловік, кіт та риба у целофані.

Ховаємо рибу від кота на холодильник..

І забуваємо про неї..

Для надійності, випадково зіштовхуємо майбутній “делікатес”, щоб він опинився між стіною та рефрижератором.

І хай лежить до повної готовності.

Вуаля! Насолоджуємося!

Як ми насолодились, словами не передати!

Оцените статью
Повернулася з дачі. Переступаю поріг кухні, чую запах, ніби хтось “заснув навічно”. Не у прямому сенсі, але сморід ще той! – Усі живі??,- запитую.