При живих та здорових дітях бабуся опинилася тут. Дочка, як вик _оpистану річ, п0кuнyлa її в будинку для літніх людей.

Того осіннього дня біля нашого будинку для літніх людей зупинилося дороге авто. З нього вийшли чоловік із жінкою, а потім вивели попід руку стареньку бабусю. Як згодом мені стало відомо, дочка із зятем вирішили таким чином позб утися своєї матері.

Коли я вперше глянула на цю жіночку, моє серце стиснулося від болю. Бабуся виглядала дуже доброю та чуйною людиною, про що свідчили її щирий погляд і усмішка. Я навіть не знала, з чого почати з нею розмову. Здається, і так все було зрозуміло. При живих та здорових дітях вона опинилася тут. Дочка, як використану річ, покинула її в будинку для літніх людей. Рідна мати стала для неї непотрібною. І їй байдуже, чи матиме її мама любов, увагу та опіку.

Моє серце від початку прикипіло до цієї бабусі. Ми з нею дуже здружилися. Вона часто сиділа на лавці, слухала спів птахів, а потім розповідала мені історії своєї молодості. Та найприкріше те, що бабуся свято вірила – її донька обов’язково приїде по неї, забере її в теплий, затишний дім. Вона обіцяла…Я тільки мовчки слухала стареньку. Хоч добре знала – цього, на жаль, ніколи не трапиться. Відколи старенька в нас, її дочка всього один раз приїхала навідати свою маму, і то на декілька хвилин, посилаючись на постійну зайнятість.

У цієї бабусі ще був молодший син, але, як зізналася жіночка сама, дочку вона чомусь любила протягом всього життя набагато більше. Сину приділяла значно менше уваги. Та й не бачилися вони вже близько чотирьох років. Жінка каялась, що вчинила помилку…Але вже нічого не повернути. Зв’язок із сином втрачений.

У суботу в старенької був день народження, вона пів дня провела сидячи біля вікна. Надіялася, що дочка от-от приїде її привітати. Але дочки не було. Я бачила сум та глибоке розчарування в її очах. Я вирішила зробити їй приємне – купила торт, свічки. Ми всі разом пішли вітати іменинницю. Старенька раділа, немов дитина, а з її очей котилися сльози.

Мій робочий день наближався до закінчення. Я одягла пальто та вже була на виході, як раптом стикнулася з незнайомим молодим чоловіком. Він ледь чутно запитав, чи є тут Світлана Федорівна.
– Так, є, – відповіла я, – а ви хто їй?
Він тримав у руках великий букет квітів.
Я – син…
Я провела його до старенької та залишила їх удвох, а сама дуже раділа за бабусю. Мрії збуваються, головне – в них вірити.

Оцените статью
При живих та здорових дітях бабуся опинилася тут. Дочка, як вик _оpистану річ, п0кuнyлa її в будинку для літніх людей.