Мене виховували дідусь з бабусею. Ще в дитинстві батьки покинули мене, бо, мовляв, були молоді. Мені тоді було всього 5 років.
Бабуся стала мені мамою, завжди оберігала мене й розраджувала. А дід замінив мені тата. Самі від нього я навчився ремонтувати машини й пізніше заснував свій автосервіс.
Я досі з посмішкою згадую ці чудесні миті, коли я зранку зривався з ліжка, швиденько одягався і біг до діда в гараж. А потім ми разом, в машинній оливі та пилюці, йшли снідати, бо вже баба кликала. Ми часто сідали на дідові “жигулі” і їхали на ринок за продуктами, чи просто погуляти. Чудовий був час. Я інколи собі думаю, що ніколи б нічого не хотів міняти. Бо я був щасливий, по-справжньому.
Тепер мої дід з бабою вже старенькі. Але, сили в них ще ого-го! Вони мають великий будинок в селі. До міста близенько. Я з дружиною Наталею і дітьми живу в місті, бо там робота. Але ми кілька разів на тиждень приїздимо до них в гості, щоб провідати й відпочити. Бо там час інакше йде, там атмосфера якась особлива, рідна. Моя дружина розуміє мене і сама не лінується кілька разів на тиждень заїхати до наших старичків. Поки дідусь з бабусею граються з правнуками, ми з Наталею готуємо вечерю.
Все настільки прекрасно, що в якусь мить я став сумніватися, чи не сон це. Не може все так добре бути. І я не прогадав. Появилися мої батьки з сестрою. Виявляється, вони не планували все життя провести в самотності й народили доньку.
А появилися вони ось чому: дід переписав на мене хату. На моє питання, а що з батьками буде, він сказав:
— Для нас є тільки ти.
Я радів, але відчував, що все це так швидко не закінчиться. Як знав.
На вихідних ми з дітьми приїхали до наших старичків. На подвір’ї я побачив чужу машину, таку шикарну, дорогу. Коли ми зайшли до хати, я побачив своїх батьків. Вони одразу підбігли до мене й почали обіймати. Мені було неприємно, якщо чесно. А по насупленому обличчю діда я зрозумів, що атмосфера в хаті зовсім не дружня.
Вся ця показуха була для того, щоб переконати діда поділити майно порівну. А він відмовився. Тоді батьки повернулися до мене і почали свою пісню, мовляв, а тебе совість не буде мучити, що ти сестру й батьків залишив без даху над головою. Якщо не хочеш хату ділити, то хоч грошима віддай.
— Чекайте! Стоп! А вас совість не мучила, коли ви мене залишили?
— Ми тоді були молоді!
— А я зараз молодий і дід мене навчив слухатися старших. Я не маю права вирішувати за нього. І грошей я віддавати ніяких не буду, бо у вас права немає щось у мене вимагати. Тим більше, в мене сім’я, дитина, яку я не збираюся покидати. Краще гроші на них потрачу.
Баба розплакалася, а дід наказав їм забиратися геть з дому. Тоді мені у спину полетіли докори й образливі слова.
При тому всьому була Наталя, яка весь цей час тримала мене за руку, а потім, як все закінчилося, обійняла мене і сама заплакала. Бабуся, схлипуючи, попросила у мене пробачення, що мені довелося таке від рідних батьків почути. Дідусь зайшов і запитав, чия там собака на подвір’ї ганяє.
Я, щоб трохи розвеселити атмосферу, сказав:
— Ах, так це вам сюрприз! Я привіз, щоб охороняла вас, поки нас немає!
Того вечора ми сіли вечеряти, наче нічого й не сталося, але на душі у мене було геть кепсько, хоч я й старався нікому не показувати.
