У мене з братом різниця у 15 років. Попри вік, він завжди був поряд зі мною, доглядав мене, годував, працював, щоб заробляти на суміші й підгузки для мене. А все тому, що батька у нас не було, а мама — хворіла.
Ми виживали на соціальні виплати й на те, що заробляв брат. Він дуже швидко подорослішав і пізніше я почувала свою провину за це. Адже брат увесь час приділяв як не мені й мамі, то роботі. В його віці хлопці розважалися, насолоджувалися життям, а він — мучився.
Коли мені виповнилося 5 років, мама померла. Я з братом залишилися самі. Роман вже був дорослий, а я — ще зовсім дитина.
Звичайно, покидати мене він не збирався. Я росла разом з ним, швидко пристосувалася до самостійного життя. Скільки себе пам’ятаю, я ніколи не жалілася братові, що мені чогось не вистачає.
Потім я пішла в школу і пообіцяла йому, що буду багато вчитися, щоб в майбутньому віддячити за все, що він зробив мені. Роман тільки посміхався і гладив мене по голові. А я кожного дня показувала йому щоденник, щоб похвалитися своїми успіхами в навчанні.
Пізніше він привів до нас Іру, свою дівчину. Вона мені одразу сподобалася, така весела, говірка. Роман біля неї поводився якось інакше. Він завжди був серйозний, мовчазний, а біля Іри, ніби, оживав. Я раділа за нього і думала, що вони готуються до весілля.
Але щось сталося. Що, я не знаю, бо брат мені не розповів. Одного дня він повернувся додому дуже пізно й напідпитку. А потім це повторювалося й повторювалося кожного вечора. Роман виглядав розбитий. Крім того, що він розійшовся з Ірою, його викинули з роботи, ми залізли у борги, були дні, що не було чого їсти. А брат продовжував випивати.
Потім він почав приводити якихось своїх друзів до нас додому, вони цілими ночами пиячили, галасували й розносили усе в нашому домі. Я в той час, забившись у куток й замкнувши двері до кімнати на замок, сиділа й плакала. Бо боялася. Я ніколи не бачила брата таким. Раніше я завжди почувала себе поряд з ним у безпеці, а тепер, бути поряд з Романом, здавалося мені найнебезпечнішим місцем.
Того дня я була в школі, як брат подзвонив мені, щоб сказати, що йому потрібно на якийсь час поїхати. Роман пообіцяв вернутися й після того, ми заживемо по-новому. Я йому повірила, адже він — найрідніша для мене людина.
Я, якимись правдами й неправдами, дурила службу опіки, щоб мене не забрали від нього й кілька місяців жила сама. Допомагала мені сусідка, тітка Валя. Чудова жінка.
Брат повернувся через 3 місяці. Де він був, не розповів, але я ж не дитина! Я розуміла, що він на лікування їздив. І це йому дуже допомогло. Роман знову став моїм братом. І, нарешті, він признав, що у нього вже не маленька сестра, а — доросла дівчина-сестра.
Нещодавно він прийшов до мене, щоб порадитися, як сподобатися одній дівчині. Мені дуже приємно, що брат не соромиться й довіряє мені, а я йому можу чимось допомогти. А то, зазвичай ініціативу проявляла я й надокучала йому порадами про стосунки з дівчатами. Бо я хвилювалася за його майбутнє. Не вічно ж йому на роботі пропадати. Колись і про сім’ю треба подумати.
Я радій й вірю, що ми справді заживемо по-новому, а брат буде щасливий.
