Ми живемо в маленькому селі, де всі всіх знають. По сусідству зі мною жили пенсіонери Юрій Петрович та Ніна Олександрівна. Все своє життя вони присвятили дітям, працювали на двох-трьох роботах, збирали копійку до копійки і все про них-про дітей. Їх робота була не марною, старший син поїхав у Київ та став бізнесменом, дочка переїхала в Канаду й там працювала в українському консульстві, а молодший син став скрипалем та поїхав працювати в Китай.
Діти для моїх сусідів-пенсіонерів були гордістю на все життя. Час від часу я до них заходила, допомагала бабі Зіні, інколи приносила їжу. А вони безперестанку говорили тільки про своїх дітей, які гроші вони заробляють, які в них серйозні знайомства. Самі ж пенсіонери жили в старій сільській хаті – охайній, бабця Зіна дуже любила чистоту, проте старій.
Одного грудневого ранку наше село сколихнула жаxлиBа новина. Юрія Петровича та Ніну Олександрівну з6ив автомобіль. Пенсіонери йшли з базару, несли з собою пакети, водій не зміг впоратись з керуванням та збив стареньких. Дідусь та бабця пролежали в лікарні 3 дні, проте п0мерли різницею в 15 хвилин. Протягом цих трьох днів ні сини, ні донька не прийшли до своїх батьків. В одного бізнес, в іншого-віза,у третьої проект на декілька тижнів.
Так і ховали ми стареньких всім селом. Зібрали кошти, влаштували похорони, від дітей не було ні слуху ні духу. Тільки через місяць приїхав син пенсіонерів з Києва. Приїхав не сам, а з потенційними покупцями дому. Добре хоч пам’ятник батькам привіз. Вже за декілька днів у селі з’явилися й інші діти діда Юри та бабці Зіни. Вони справді продали будинок, добре хоч змогли чесно гроші поділити. Встановили батькам пам’ятник, дуже гарний.
От хіба це справедливо, при житті так рідко бачити своїх батьків, навіть не прийти на їх похорон. А по смерті так швидко знайти покупців та продати рідну батьківську хату?
