Мій чоловік людина просто невимовної впертості. от щось йому трапилось до думки, він взяв і робив, не дивлячись на те, що я буду проти. За десять років шлюбу він так і не зміг зжитись з думкою, що тепер всі питання мали вирішуватись виключно разом, порадившись гарненько перед тим.
-Люба, я більше не можу спостерігати за цим всім з екрана телевізора! Я хочу брати участь, боротись за свободу та вашу з сином безпеку! Що я можу з цієї квартири зробити?! Все вже давно вирішено, я їду!
-Чим ти думаєш? Хіба так небезпеки не вистачає? Мені та нашому сину потрібен батько! Мати не зможе виховати хлопця так, як чоловік! На кого ти нас лишаєш? А як раптом що, і ти не повернешся?! Що тоді? Що мені сину говорити?!
-А ну тихо. Не нагони біду! Нічого не станеться, обіцяю.
Тоді він мене так міцно обійняв.Ніби востаннє. Мені дуже хотілось вірити в його слова, проте в душі кричали кішки… Та й не дарма.
Чоловіка не було вдома понад три місяці. Кожного дня він телефонував зранку та ввечері. Щоб я була спокійна. Завжди розпитував як справи у сина, просив скинути його фото. Наш хлопчик кожного дня ріс та мужнів. Починав більше розуміти й все частіше питати чому ж тато не приходить додому.
Тяжко це все пояснювати. Ще тяжче бачити, як син сумує за батьком, та не мати змоги хоч щось змінити…
Того ранку чоловік мені не зателефонував. Тривого билась в грудях кожної хвилини все більше. Я розуміла, що щось не так, розуміла, проте не давала волю поганим думкам. Бо ж кажуть, що вони матеріальні. Я до самого пізнього вечора не випускала телефон із рук. На кожне повідомлення моє серце завмирало. Сподівалась, що це коханий телефонує. Та все дарма..
Минув тиждень, два… три… я оббивала пороги всіх державних установ, де могла бути хоч якась інформація. Та все глухо. Ні хто мені нічого не міг сказати. Наш тато пропав безвісти. Він набрехав мені… Всі його слова були брехнею! Як мені тепер жити, знаючи, що я його не зупинила.
Пройшов майже рік. Нашому сину сьогодні виповнюється п’ять років. Він захотів собі торт у вигляді танку. Сказав, що так він хоче, щоб тато побачив, як сильно ми його чекаємо вдома. З кожним поглядом на сина, на той злощасний торт я починала ревіти як дурна. В один момент наша щаслива родина розлетілась на дрібненькі кусочки. Навіть не знаю що гірше, мати фальшиву надію, що він десь є живий, нехай й додому не повертається, чи правду…
Всі гості вже зібрались, вітали іменинника з Днем Народження, як у двері хтось подзвонив. У вічко видно нічого не було. Якесь криворуке знову вкрало лампочку з під’їзду. Я відкрила двері та оторопіла. За ними стояв наш коханий тато! На лиці в нього був здоровезний рубець ще червоного відтінку, не вистачало декілька пальців на правій руці, проте він був живий!
-Максиме, до тебе ще один подарунок приїхав, хутко сюди! – я кликала сина задихаючись від сліз. Надія, яка горіла маленьким вогником в моїй душі тепер палала полум’ям і вдячністю.
