Різні чорні думки мені лізуть в голову. Все частіше стала згадувати про той під_лuй вчинок у пологовому будинку

В пеклі приготовлене особливе місце для тих жінок, які наважились залишити свою дитину.
На мене воно теж чекає…
Мене звати Марина, і це моє пізнє каяття. 15 років тому я народила дочку й залишила її в пологовому будинку. Це мій великий біль та сором, але тоді я не могла вчинити інакше. Принаймні, я так думала. Мені було 20 років, я саме закінчила коледж. Навчалась на перукаря. Мала коханого хлопця Дениса та шалені плани на життя. В майбутньому хотіла відкрити свою студію краси. Але планам не судилось збутись. Раптово захворіла моя мама, онкологія. Їй зробили операцію. Потрібно було день і ніч бути з мамою поруч. Батько нас покинув з мамою, коли я ходила до 7 класу. Залишилась тільки одна бабуся Ліда по маминій лінії.

Я стала доглядати маму. Роботу довелось відкласти. З Денисом стала бачитись рідко, точніше він якось став від мене віддалятись. Рідко став приходити в гості та дзвонити. За постійними турботами я не помітила змін у своєму здоров’ї. Звернулась до лікарки й вона приголомшила мене новиною.

Ви вагітні, вже 16 тижнів. Ще місяць тому потрібно було стати на облік.

Земля втекла з-під моїх, я була така розгублена. Мама тільки після операції, безробіття. А ще я думала, як відреагує на мою вагітність Денис.

Наступного дня я вирішила про все йому розказати. Денис був шокований. І чесно мені сказав:

Вибач,Марино, я не готовий зараз стати батьком.  Та й тобі з хворою мамою ця дитина зараз ні до чого. Мені запропонували роботу, я їду з міста. Ось тобі гроші в лікарню. Так буде краще для усіх. Та й почуття наші вже давно згасли…

Я була  така розчарована, що не змогла сказати Денису, що вже пізно щось роботи. Єдиний вихід- народжувати.

Дениса я більше не бачила, а для себе вирішила виносити та народити дитину. А потім… залишити її в пологовому будинку. Ну не могла я тоді дати дитині все необхідне…Я так думала тоді, а треба було тільки любити…

Я приховувала свою вагітність від матері. А на шостому місяці вагітності не стало моєї мами. Я була розбита та розгублена. Не знала, як жити далі. Блукала вулицями нічного міста, не знала, як жити далі. Накопичених грошей ставало дедалі менше.

17 квітня я народила здорову дівчинку… і написала від неї відмову. Я думала, що так буде краще для всіх. Була слабкою. Не мала підтримки поруч. Мені дуже важко далось це рішення. Але я зробила цю найбільшу помилку в житті.

На позичені гроші я наважилась поїхати за кордон, почати нове життя. Спочатку я думала, що прийняла правильне рішення. Але важкі думки не покидали мою голову.

У Варшаві я влаштувалась на роботу в перукарню. Оксана Петрівна, власниця перукарні родом з Старого Самбора. 20 років тому вона поїхала до Польщі на заробітки, тут вийшла заміж та народила сина Матеуша.  Відкрила власну справу. Порядна, щира жінка допомогла мені з роботою та житлом. Замінила мені маму. Оксана Петрівна навчила мене всьому у перукарській справі. Часто запрошувала мене до себе додому. Там я і познайомилась з її сином Матеушом. Матеуш став пройвляти до мене знаки уваги. Я відповіла йому взаємністю.

Через 2 роки наших стосунків я вийшла за нього заміж. Маємо квартиру, подорожуємо світом. Я маю власний салон краси. Все сталось так, як я колись мріяла. Але якою дорогою ціною мені це дісталось, один Бог знає.

Ми живемо з Матеушем вже декілька років, плануємо дитину, але нічого не виходить. Різні чорні думки мені лізуть в голову. Все частіше стала згадувати про той підлий вчинок у пологовому будинку. Пізно щось зараз змінити…Невже я ніколи не стану мамою?

Оцените статью
Різні чорні думки мені лізуть в голову. Все частіше стала згадувати про той під_лuй вчинок у пологовому будинку