Нас в родині п’ятеро. Не сказати, що ми всі супер дружні, проте спілкуємось. періодично зустрічаємось, обговорюємо важливі події нашого життя. У трьох з нас вже є родини, власне житло. Комусь допомогли батьки з купівлею квадратних метрів, а хтось і самостійно впорався. Зараз, у нас у всіх приблизно однаковий рівень життя. Окрім найменшої Тетяни. Вона хоч і має родину, проте так і не спромоглась придбати своє житло. Спершу вона з чоловіком всіх дуже гарно запевняла, що їм подобається періодично змінювати квартири. Мовляв, нове житло, нові емоції та зміни у звичайній рутині життя. Це пояснення завжди мені здавалось дивним, проте кожному своє. Батьки ще за життя пропонували допомогти з житлом. Тетяна відмовлялась, мовляв, зараз у них є нагальніші справи, а жити вони завжди знайдуть де, тому, це питання відходить на задній план.
Близько пів року тому батьки пішли з життя. Спершу мама, потім і тато. Залишилось питання, як розділити у спадок на п’ять членів родини один дім. Він великий, кожному було кімнаті, плюс, батьківська спальня та вітальня. Батьки не залишили заповіт, проте по закону кожен має свою маленьку частинку в цьому домі. Всіх це влаштовувало. Вирішили зробити батьківський будинок місцем зібрання рідних. І тут, “дуже неочікувано” Тетяна повідомляє нам, що їй з родиною немає де жити. Чоловік втратив роботу, а на її зарплатню наймати квартиру та годувати чотири людини не вийде. Ну, рішення було очевидним. Тетяна переїхала до батьківського будинку, з умовою, що до нього можна будь-коли приїздити по бажанню.
І ось, літо, тепле сонечко пригріває, хочеться відпочити на природі, зробити шашлик та відпочити від міського шуму. Я зібрав дружину, дітей, та на вихідні поїхали до батьківського будинку. На воротах у нас був замок, ключ від якого був у кожного з родини. Коли я підійшов, щоб відкрити ворота, зрозумів, що мій ключ вже геть не підходить. Постукав у двері. Через пару хвилин вийшла Таня, з дуже незадоволеним лицем. Грубо запитала, чого я приперся, знехотя відкрила двері. Діти з дружиною побігли до нашої кімнати, а я пив на кухні воду. До мене підійшла сестра.
Ви чого приїхали? Ми гостів не чекали, не до цього нам зараз.
-В сенсі гостів? Я приїхав до батьківського дому!
-Угу. Але гадаю, завтра вам час додому. Повторюсь, гостів ми не чекали. Ви тут зайві.
Я був в шоку. Ми з ріднею хотіли допомогти Тетяні, і он, яка нам дяка?! Гадаю, варто нагадати Тетяні, що тут тільки одна її кімната та часточка кухні, як і кожного з нас. Господар в цьому домі кожен з нас. Як же легко люди, навіть рідні, забувають добрі вчинки.
