Ох і життя у мене почалося після заміжжя. Суцільний жах. Мене рятувало лише одне – кохання до Івана. Тому я й терпіла свою свекруху, та й жили ми з нею.
З моїми батьками ми жити не могли, їх і так четверо у двокімнатній хрущівці живе. А на власну грошей не мали.
Свекруха мене не злюбила одразу. Вона мене вважала не парою своєму єдиному сину. Мовляв міг знайти набагато кращу, красивішу і багатшу. А я лише мовчала.
По дому я робила абсолютно усю роботу. З маленької я була навчена мамі по дому допомагати. Тому і в свекрухи робила все: готувала їсти, прибирала, прала одяг, прасувала. Але ніяк їй догодити не могла.
Постійно вона чіплялася, що це не так, і те не так. Навіть одяг я не так поскладала у шафі, їжу не досолила. А я терпіла. Терпіла, бо любила Івана і вірила, що все налагодиться.
Соня Миколаївна все ніяк не могла заспокоїтися і прийняти мене. Дійшло до того, що вона Іванові наговорила дурниць, наче у мене є якийсь інший чоловік – коханець. Ми почали сваритися і одного дня я повернулася до батьків.
Не розмовляли з Іваном ми близько двох місяців. Та й не бачилися теж. Раптом він мені зателефонував і попросив приїхати. А я ж не вмію відмовляти та й люблю його понад усе.
Приїхала. картина, яку я побачила була не надто життєрадісна. Вся квартира свекрухи брудна, гора не митого посуду, в холодильнику пусто. Я запитала Івана за Соню Миколаївну, де ж вона. Він мені показав, що в своїй кімнаті.
Я тихенько підійшла до дверей і постукала. Увійшла. Соня Миколаївна лежала на ліжку із зламаною ногою, цілою в гіпсі. Запах у її кімнаті був просто нестримний.
А вона до мене защебетала, наче до рідної доньки та все припрошувала не робити помилки і повертатися додому, до них додому. Ще б пак, їй тепер потрібний догляд. З ногою в гіпсі сильно не розвернешся.
Ми поїхали по мої речі і я знову опинилася там, де мене не дуже то й хотіли.
Я навела лад. Ми з Іваном купили продуктів, приготували їжу. Перенесли свекруху на кухню, щоб вона поїла. Прибрали її кімнату і провітрили.
Я так втомилася, що проспала цілісіньку неділю. А Іван мене й будити не став. Потім зателефонувала моя сестра розпитати як у нас справи. Я їй розповіла все і у відповідь почула:
– Ну і дурна ти Іро! На тобі будуть їздити, а ти все стерпиш. Характеру у тебе нема.
От тільки стосунки з свекрухою у нас справді налагодилися. З дня у день вона вже не була такою агресивною до мене, та й не замилювала мені очі. Просто прийняла мене, побачила що нам з Іваном добре разом.
