Ми з чоловіком разом вже близько 10 років і за цей час моя мама жодного разу не сказала доброго слова ні мені, ні моєму Василю. Та що там, вона довго не хотіла приймати мого чоловіка в нашу сім’ю, всіляко намагалася нас розсварити, розлучити й розділити. Уявіть собі, таке може творити навіть рідна мама.
Василь їй просто не сподобався з першого погляду. Якихось конкретних і вагомих причин в неї не було. Простий порядний хлопець зі звичайної сім’ї. Власна напевно за це мама його й не любила, занадто вже простакуватий він був для неї.
З того часу, як у моєму житті з’явився Василь, стосунки з мамою у мене дуже погіршилися. Ми майже що припинили спілкуватися. Ми з Василем переїхали жити окремо на квартиру й почали будувати свою сім’ю подальше від усіх. Але є ще у мене старша сестра Тетяна. Вона завжди у всьому підтакувала мамі й була на її боці. Вона — улюблена й ідеальна донька.
Близько пів року тому трапилося нещастя. Мама сильно захворіла, стала лежача і їй потрібен постійний догляд. І уявіть собі таку ситуацію. Дзвонить мені сестра й майже що наказовим тоном заявляє:
— Лишай роботу й будь з мамою.
На що я їй відповідаю:
— Я не можу, я ж тільки-но з декрету вийшла.
— Мені байдуже, в мене обставини куди важливіші, аніж твої. Мене от-от підвищити мають, я до цього стільки йшла. Я не можу все лишити.
— Я теж не можу! Наймемо жінку, яка буде за нею приглядати.
— Ти це добре придумала, але за які гроші ти збираєшся це робити? В мене зайвих коштів на сиділок немає!
— Продамо дачу мамину, вона й так туди не їздить. Цих грошей вистачить на кілька років.
— Дачу ні! Мама її мені залишила.
— Тоді не розумію претензій з твого боку. Ти сама себе чуєш? Тобі дачу, тобі дім мама залишає, тобі й турбуватися про неї. Я живу за сотні кілометрів від вас і маю все лишити, бо тобі так закортіло? Бо в тебе, бачте, підвищення на роботі. А яка мені з цього користь? Мені мама не дає нічого, навіть не дзвонить, чому я, на твою думку, повинна доглядати за нею? Бо я її донька? А чому про мене, як про доньку, згадали тільки тепер?
— Добре, поговоримо пізніше, бо ти, чую, не в дусі. Сподіваюся наступного разу в тобі хоч краплина співчуття до мами з’явиться.
Не з’явиться. Я вже звикла бути сама, звикла, що мама мене не бачить, не чує й всіляко ігнорує. Наші стосунки вже ніколи не стануть нормальними і я не відчуваю абсолютно ніякого гризіння совісті за свій вчинок. Сестра забере весь спадок собі, буде мати роботу, гроші, а я маю все лишити й доглядати за мамою?
