Скоро вже й обід наступе, а наша донечка ще з кімнати не виходила. Коли обідати прийшли, а дівчинка наша вже з валізами стоїть, в місто зібралась. Погостювала трішки, побачила батьків та й у місто пора тікати.

Проживали ми з чоловіком в селі, де майже вже нікого не залишилось. Молодь після закінчення школи намагалась виїхати в місто та там облаштуватись. В селі робити нічого, працювати ніде. От і наші дівчата, після закінчення школи пішли навчатись в місто, там і залишились. Хто вже заміж вийшов, а хто ще в пошуках свого щастя.

До батьків приїздили дуже рідко, весь час відмовки то робота, то діти малі. А батьки завжди з надією чекають… Нарешті одного дня ми дочекались дзвінка наймолодшої доньки. Вона нам повідомила, що дуже сумує та хоче вже відвідати нас. Ми з батьком на радощах поприбирали в хаті, наварили їсти, напекли пиріжки. Та з нетерпінням чекаємо донечку додому…

В п’ятницю ввечері скрипнули вхідні двері та нарешті ми обійняли дороге наше дитя. Швиденько накрили стіл та весь час не замовкали. Говорили та говорили ми з батьком. Роботи у нас скільки багато, потрібно на городі пополоти, та й сіно скошене пора вже гребти, бо кроликам взимку нічого буде їсти. В будинку не мішало стіни побілити та прибратись. І як ми оце все встигнемо на вихідних? А наша донечка мовчки послухала нас, трішки посиділа та й пішла в кімнату. Втомилась з дороги та не виспалась, встала із-за столу, не дослухавши нас пішла відпочивати.

Чим же вона так перетрудилась? Промайнула думка в мене. Зранку вранці ми вже господарство погодували та й донечку чекаємо, на город іти картоплю сапувати, поки сонце високо не піднялось. А донечка все наша спить. Пішла будити, а вона почала бурмотіти, що сьогодні ж вихідний, дайте їй спокій, вона хоче спати. Нам з батьком нічого не залишалось, як йти самім та сапувати.

Коли настав обід і ми з батьком прилізли з городу, донечка-квіточка наша проснулась, вийшла з кімнати підобідати, голодна вона, сьогодні ще нічого не їла. Я накрила стіл, пообідали та вирішили п’ять хвилин перепочити та піти в поле сіно гребти. Але знову у нашої доньки справи, вона Галину давно не бачила. Та як завіялась! Ми з батьком сіно вже згребли, худобу погодували вже й повечеряли, а донечка все десь пропадає. Прийшла пізно ввечері, мабуть, навіть на підпитку, тому що запах спиртного йшов з кімнати донечки.

Скоро вже й обід, а наша донечка ще з кімнати не виходила. Коли обідати прийшли, а дівчинка наша вже з валізами стоїть, в місто зібралась. Погостювала трішки, побачила батьків та й у місто пора тікати.

– Матусю, я так за вами буду сумувати. Так швидко вихідні промайнули. Але не хвилюйтесь, я знову скоро до вас приїду.- з тугою промовила донечка.

А навіщо тобі до нас їхати? Виспатись до обіду та походити по подружках можеш і в місті. Ми якось самі справимось, не переймайся. – з іронією промовила я.

Сіла в автобус наша дівчинка та гайда до міста! А через декілька хвилин повідомлення на телефон: “Вибачте мені, мені дуже соромно, що я вам не приділила уваги та не допомогла”. Ну що мені на це відповісти? Це ж дитина моя. Написала, що не хвилюйся ми й самі справляємось.

Оцените статью
Скоро вже й обід наступе, а наша донечка ще з кімнати не виходила. Коли обідати прийшли, а дівчинка наша вже з валізами стоїть, в місто зібралась. Погостювала трішки, побачила батьків та й у місто пора тікати.