Мене зовуть Вероніка. Мені 33 роки. Маю власний бізнес. Заміжня, виховую доньку та сина.
Я повністю забезпечена, у мене є все. Живу у своє задоволення. У мене та чоловіка є власні автомобілі, великий будинок, дача. Ми часто ходимо їсти до ресторану, подорожуємо у різні країни. Батьки мої на пенсії. Вони теж живуть добре.
Але я ніколи не замислювалася, як живуть інші пенсіонери. Якось я їхала автомобілем з дачі, де залишилися відпочивати мої батьки та діти. На зупинці стояв старенький дідусь з ковінькою та маленькою торбою. Чомусь мені стало його шкода і вирішила його підвезти.
Він сів до машини. Тоді я зрозуміла, що живе він скромно, можна сказати – навіть бідно. Весь таким кволим, немічним був цей дідусь. Лице худюще, зморшкувате, руки тряслися. Одяг майже зношений.
Дідусь чемно попросив підвезти його до міста. Ми їхали та спілкувалися. Дідусь розповів мені трішки про своє життя.
Виявилося, що одному пенсіонеру у селі прожити вкрай важко. Майже усі гроші йдуть на комунальні послуги. Інколи навіть і не вистачає. Тому доводиться економити на опаленні. На їжу залишаються копійки.
Раніше, коли була жива дружина дідуся, йому було легше. Вони ж удвох були, підтримували один одного. Та й з двома пенсіями якось краще жилося. А коли Фрося Іванівна померла, старому геть скрутно стало.
Добре ще, що город невеличкий є. На ньому можна картоплю посадити та інші овочі, щоб не купувати. Курочок у селі теж можна завести, що мати яйця та м’ясо. Але ж і сили вже не ті у дідуся, що раніше були.
Семен Степанович, як його звали, розповів, що працював директором місцевої школи. А тепер, на пенсії, отримував невеличкі гроші від держави.
Мені було шкода старенького. Я витягла з гаманця тисячу гривень, щоб дати йому. Він відмовлявся, та я наполягла.
А тепер я уже декілька днів у роздумах. Що не так з нашою країною, що люди, які працювали на її благо, тепер змушені виживати та існувати?
