Степан мав золоті руки. Все, за що він брався йому вдавалося. Усі в селі до нього зверталися, коли треба було щось полагодити, чи змайструвати. Але була у нього одна залежність, яка псувала життя не лише йому, але і його рідним – дуже вже велику тягу мав до оковитої. Тому допомоги від сусіда іноді доводилося чекати дуже довго, аж доки він із запою вийде.
Сам чоловік був хороший, не ледащо якесь – усе в руках горіло, але коли перебере з алкоголем, стає іншою людиною. Не раз бійки вчиняв і взагалі у такі моменти тим, хто поруч не позаздриш. Тому й покинула його дружина, не змогла більше такого терпіти, та й зрозуміла, що вже його не зміниш. Казала, що він, мабуть, просто не знає заради чого живе.
Вже минуло понад десять років, як він повернувся у материн будинок. Та якось в однієї сільської сім’ї трапилося горе – чоловік втратив дружину, через важку недугу і лишився сам із п’ятирічним сином. Самого хлопчика страшно було лишати удома на цілий день, а батько мусив йти на роботу, бо ж він єдиний годувальник у сім’ї. Няню в селі знайти не просто: у кожного, як не власне господарство, то робота, та й так побутових обов’язків вистачає.
Не мав батько іншого виходу, як попросити Степана наглянути за його сином. Чоловік вирішив допомогти. Якраз це припало на той період, коли Степан вийшов із запою, та гарантій, що він знову не повернеться до згубної звички, ніхто дати не міг. Так, догляд за чужою дитиною, стало щоденним обов’язком чоловіка. Вдень він глядів хлопця, а ночувати повертався додому. До хлопчика почав навідуватися сусідський товариш, тому з часом Степан став няньчити вже їх двох.
Вже майже рік чоловік не вживає. Ось так, завдяки чужим дітям і власному доброму серцю, Степан зрозумів заради чого варто жити й кардинально змінив спосіб життя.
