Ми з чоловіком завжди намагалися жити в мирі та злагоді з нашими батьками. Адже вони нам дали життя і турбувались про нас все життя.
От тільки з моменту нашого весілля – свекруха до мене дуже критично ставилася. Так, я робила вигляд, що все добре і намагалася не акцентувати на цьому, та все ж мені було не по собі, оскільки я справді щиро покохала її сина.
Дуже добре, що ми з чоловіком одразу почали жити окремо від наших батьків. Хоча свекруха мені завжди подобалася як жінка. Вона доглядала за собою і зовсім не виглядала на свій вік, радше як моя старша сестра.
Я себе заспокоювала думкою, що от ми трішки поживемо і свекруха розгледить в мені хоч щось хороше. А там у нас народяться діти і вона полюбить і онуків, і мене.
З народженням наших дітей – агресія свекрухи набула ще більшого прояву. Вона жодного разу до нас так і не прийшла. Лише на хрестинах була. До себе вгості також не кликала, лише чоловіка самого на чай запрошувала. Без нас.
Я ж то думала, що діти малі, а як підростуть – все налагодиться. І от нашому сину вже чотири роки, а дочці – шість. Цієї коляди ми вирішили з дітьми піти без запрошення вгості, та й колядку діти вивчили.
Ми прийшли, подзвонили у дзвінок і почали співати. Наша колядка була гучною та веселою, діти старалися і ми з чоловіком їм допомагали.
Двері довго ніхто не відчиняв. Нарешті таки ми побачили свекруху, яка сказала:
– Я вас не запрошувала і колядки вашої мені не потрібно. До побачення!
Діти почали кликати:
– Бабусю, бабусю – це ж ми. Ми для тебе вивчили колядку і навіть щедрівку.
Свекруха злісно крикнула:
– Ніяка я вам не бабуся! Забирайтеся геть.
Так ми і пішли без настрою додому. Ні мені, ні чоловіку не вкладається в голові, чому його мама так до нас ставиться.
