Одразу після знайомства Назар мені розповів, що він допомагає матеріально племінникам, бо їхні батьки загинули в автомобільній аварії і живуть вони з бабусею. Вона їх виховує, але потрібно їм раз у місяць давати гроші на продукти. Я була не проти і вважала, що це правильно допомагати дітям сестри.
Він приходив до матері і племінників один раз у місяць, давав гроші і зразу йшов. Він не цікавився життям дітей і ніколи з ними не проводив час.
Мені подобалось, що він з ними майже не спілкувався, бо я не хочу бачити у своїй квартирі чужих дітей.
Я мріяла, що в нас з Назаром буде хороша сім’я і будуть спільні діти. Але після весілля до нас почала телефонувати свекруха і говорити, що племінникам мого чоловіка буде краще жити з нами. А вона уже стара і не має сили дбати про онуків.
Чоловік не знав, як реагувати, бо він ніколи не думав, що має виховувати дітей сестри. Йому їх було дуже жаль, але забирати до себе додому він не хотів. Я також відмовлялась виховувати чужих дітей, мені не потрібні зайві клопоти.
Матір мого чоловіка постійно просить сина забрати племінників. Вона вважає, що це його обов’язок, бо він їхній дятько. Найголовніше те, що свекруха нічого нам до весілля не говорила, що ми маємо виховувати дітей Олени.
Вона має сама про них дбати, а не перекладати усі турботи на нас. Я не мушу доглядати чужих дітей.
Я спробувала спокійно поговорити зі свекрухою, але вона на мене злиться і каже, що якщо я вийшла заміж за її сина, то я маю дбати про цих дітей. Вона жаліється на здоров’я і каже, що не має сили сидіти з онуками.
Мої рідні та родичі підтримують Галину Степанівну і вважають, що я ми з чоловіком маємо дбати про дітей Олени. Ніхто не хоче мене зрозуміти і підтримати.
Добре, що чоловік відмовляється забирати племінників і мені не доводиться з ними сидіти. Але я відчуваю, що колись свекруха Назара переконає і мені таки доведеться піклуватися про цих дітей.
