Життя склалося так, що у свої тридцять два роки я залишилася лишень зі сином. Тарасу було тоді лишень шість років. Малий був доволі ревнивий. Йому не подобалося, коли я часом зустрічалася з подружками. Тим більше він не сприймав мужчин.
Він пам’ятав батька, який загинув трагічно під час аварії. Зважаючи на це, я не поспішала заводити знайомство з мужчинами. А потім вже й звикла, що в мене є син, якому повинна в усьому догоджати.
Син згодом переїхав до міста. Наші зустрічі були раз в тиждень. Часом він навідувався до мене. Але все-таки частіше я їздила сама до нього в гості.
А потім він раптом заявив, що він зайнятий і не зможе прийняти мене. Я дуже засмутилася з цього приводу. Відчула себе непотрібною.
Саме тоді я вперше задумалася, чи поступила я правильно щодо себе? Навіщо перекреслила власне життя? У сина появилася дівчина, а хто є тепер у мене?
Але виходити заміж було вже пізно. Мене вже не вабили мужчини, як це було в молоді роки. Син за кілька місяців одружився.
Я намагалася все-таки якось зблизитися з ним, з невісткою. Слава Богу, , вони мене не відкидали, як матір. Згодом довідалася, що скоро в них буде дитятко. Ось де моє спасіння – внучок або внучечка. Вони заповнять моє життя.
Добре, що син все-таки не відкинув мене з появою дружини. А буває ж по-різному. Треба було свого часу приділити собі трохи увагу і подбати про власне майбутнє. Принаймні раджу тим жіночкам подбати про власне життя.
