Коли народився у мене син, матір прорекла: «Мусиш народити собі ще дочку, бо син твій лиш до одруження».
Я не зовсім розуміла тоді, про що мені каже матір. Була не проти народити ще одну дитину, однак чоловік не зовсім погоджувався, бо квартирні умови не дуже нам це дозволяли. Коли придбали нове помешкання, то було вже пізно народжувати – от-от появляться внуки.
Мені було вже 48 років. Син почав натякати на одруження. Я раділа, що наша родина розшириться, появляться внуки. А я люблю дітей, то буде для мене втіха.
І вони не забарилися. Син одружився і переїхав жити до своєї дружини. Не минуло й місяця, як я відчула в своїй хаті пустку. Син давався знати зрідка. Якщо зателефонує у вихідний день, то дуже добре. Здебільшого про себе нагадувала я. Він коротко відповідав на питання і обривав розмову, бо йому ніколи теревенити.
Мене це звісно вразило. Водночас відчувала, що з кожним днем син віддаляється все більше. Мене дивувало, як це ще вчора настільки люблячий син міг забути про рідну матір?
У ті дні я згадала слова своєї матері про народження дочки. Я не могла змиритися з реальністю. Намагалася налагодити зв’язок з невісткою, що готувалася до пологів. Можливо, надіялася я, поява дитини нас зблизить. Адже їй потрібна буде допомога. Але, на жаль, поряд з моєю невісткою жила її матір, до якої вона і зверталася при потребі.
Так я у літньому віці стала непотрібною для сина. Тепер думаю, може я щось опустила у вихованні? Чи це є нормою у сучасному світі, що діти нехтують своїми батьками, коли вони влаштовують власне життя. Поділіться, будь ласка, власними історіями. Бо я для сина стала по суті як чужа.
