Син та онуки все рідше мені телефонують. Для чого я їм тепер потрібна? От як забезпечувала харчами із села, тоді цінували

Я вже життя працювала бухгалтером на хлібокомбінаті. У нас із чоловіком була дружня сім’я, виростили сина. Допомагали йому чим могли, оплатили навчання в університеті, батько допоміг влаштуватись на хорошу посаду. Коли син одружився, ми залишили молодій сім’ї квартиру, а самі переїхали жити на дачу. Через два роки у них народилися двійнята, прекрасні хлопчик і дівчинка.

Ми часто приїжджали до дітей, допомагали глядіти онуків, привозили продукти, городину. Коли онукам виповнилося одинадцять років, дідуся не стало. Мені було дуже самотньо і важко звикнути жити без мого чоловіка. Та син мене підтримував. Майже щодня мені телефонував. Це вже стало нашою маленькою традицією. Розповідав, як минув його день, про онуків, мені було дуже важливо чути рідну людину, хоча б телефоном.

В очікуванні чергового дзвінка, я сідала у крісло, клала поруч телефон, дивилася улюблені програми по телевізору, та чекала… З часом, син почав телефонувати все рідше і рідше. Розмовляли чисто формально, коротко і по ділу. В нього завжди знаходилася куча справ, то за продуктами бігти, то з дітьми уроки повчити, то по роботі якісь справи, чи сімейні клопоти. Я це все вислуховувала і серйозним тоном відповідала:

Спершу зателефонуй матері, дізнайся чи жива ще, а потім займайся своїми справами”.

Син виправдовувався, та все одно дзвонив тепер рідко.

Приїздив до мене на вихідних, допомагав по господарству, привозив харчі. А потім знову на тиждень їхав додому. І знову не знаходив часу передзвонити матері.

Мене це дуже гнітило, я навіть спати нормально перестала. А постійні безсоння виснажували ще більше. Я стала дратівливою, важко було стримувати негативні емоції, могла наговорити зайвого погарячкувавши. Одного разу коли син знову зателефонував для аби годиться, я різко відповіла:

– Ось так ти матір поважаєш! Коли харчі з села передавала, за навчання платила, тоді цінував. І онуки бабу знають лише на свята, щоб грошики подарувала. А просто так ніхто не подзвонить!

Син розгнівався і кинув слухавку. Моє серце не витримало і ввечері мене забрала швидка. В лікарні до мене медсестра, віком приблизно, як я. Але ще працює, мабуть, життя так склалось.
Запитала, як моє самопочуття.

Всі болячки від нервів. Я не витримала і пожалілася їй на сина. Вона мене вислухала і відповіла, що любов і повага – не вимірюються кількістю телефонних дзвінків.

Розповіла, що вона досі працює і не чекає, щоб діти кожного для до неї телефонували. Порадила й мені знайти розраду в якомусь занятті, що мені до душі. Хай це буде садівництво, вишивання, чи догляд за онуками: що завгодно! І на сина ображати не потрібно. Нині завжди часу на все не вистачає, скрізь треба встигнути, особливо маючи сім’ю та дітей.

Оцените статью
Син та онуки все рідше мені телефонують. Для чого я їм тепер потрібна? От як забезпечувала харчами із села, тоді цінували