Ні для кого не секрет, що коли у людини трапляється інсульт, то лікуватись потрібно довго та нудно, а таким як раніше уже ніколи не будеш. Ось і Тамара Михайлівна пережила складну хворобу, а тепер настав час реабілітуватись вдома. От хто тільки її туди забере?
Жіночка мала надію, що по неї приїде Даша, її дочка. Все життя вона для неї старалась, про все дбала та старалась дати. Настільки любила та опікувала донечку, що часто про старшого сина і геть забувала. Вона була переконана, що Максим і сам всього досягне в житті, її підтримки тут не треба. До університету він вступив сам, відразу і роботу знайшов, ні копійки не просив.
А потім син поїхав за кордон, попрацював там доволі довго, заробив коштів та й повернувся на Батьківщину, аби тут обживатися. Вдалося йому і кохання знайти та одружитися, і роботу нову відшукати, і квартиру купити, і автівку.
Згодом у пари народився син. А потім ще й донька. Загалом, складалось все найкращим чином.
В той час Дарина жила із матір’ю і ні про що в житті не дбала. Елементарно, продуктів вона не могла купити. За все платила жінка сама, все тягла своєю пенсією. Згодом дочка таки вийшла заміж, думала, що життя налагодиться, та почались ще більші проблеми. Адже на шиї Тамари Михайлівни тепер був ще й зять, який заробляв копійки, розвиватись не хотів.
Коли мамі стало раптово погано, порушила мова і перестали реагувати кінцівки, то Даша зателефонувала брату, а тоді лише в швидку. Звичайно, за лікування платив Максим, звідки ж у старої гроші? Тепер він приїхав із дружиною та дітьми, аби забрати матір до себе додому та там доглядати. Він знав, що толку від сестри не буде.
За старенькою добре приглядала невістка. Вона ставилась до неї дуже добре, у всьому допомагала, смачно годувала. І здавалося, що життя налагодилось, але одного разу Максим почув розмову матері із сестрою, яка прийшла її провідувати. Стара запевняла, що свою квартиру таки перепише на доньку. У чоловіка аж дар мови відібрало. Та за хвилину він зібрався, увійшов та промовив:
– А я нічого у Вас не заслужив?
– Та чого ти? Просто ж Даринка дівчинка і їй потрібно допомагати.
– А мені не треба допомагати? Ви взагалі хоч раз подумали про мене, в чомусь допомогли, потішили? Таке враження, що відразу після народження випустили на вільні хліба і навіть не цікавились, чи не голодую. Я все пробачив і вирішив таки подбати про Вас, а тепер чую такі слова. Ми однакові діти і заслуговуємо на спадок однаково. Але ж ні, мене знову потрібно обманути.
До вечора Тамара Михайлівна була у своїй квартирі із дочкою. Нехай тепер живуть, як їм того хочеться, Максима більше це не обходить.
