Моє дитинство проходило в заможній і порядній родині. Батьки працювали на хороших посадах і отримували високу зарплатню. Пам’ятаю, що до нас частенько приходили гості. В основному це були наші родичі, адже і мама, і тато були з багатодітних сімей. Батьки їх пригощали і в усьому допомагали. Ці родичі нерідко просили гроші у борг і вони ніколи їм не відмовляли.
Спочатку померла мама. Це сталося, коли мені було 12 років. Тяжка хвороба з’їла її за декілька місяців. Ніякі гроші її не врятували. А через рік у ДТП трагічно загинув і мій батько. Я залишився сам. Ті родичі, які постійно приходили до нас, поки батьки живі були, раптово кудись зникли. Я телефонував їм. А вони або не відповідали, або говорили, що не можуть мене забрати.
Так я потрапив до дитячого будинку. Мене там ображали, здавалося, що більше у моєму житті не буде щастя. Я потайки плакав, щоб цього ніхто не бачив.
На щастя, світ не без добрих людей. Одного разу до інтернату прийшов чоловік років сорока. Він був зі своєю дружиною. Ці люди забрали мене до себе і я став їхнім прийомним сином. Потім вже дізнався, що мої покійні батьки колись допомогли цій сім’ї. У них був хворий син. Родина була бідною і грошей на операцію не вистачало. Мої батьки їм допомогли. А потім тато ще й влаштував цього чоловіка на пристойну роботу.
Олег і Валентина, як звали моїх прийомних батьків, були щиро вдячні моїй сім’ї за допомогу. Коли дізналися, що трапилося зі мною, вирішили забрати мене до себе.
Перед тим я навчався у приватній гімназії, за яку треба було платити велику суму. Я був відмінником. Мої прийомні батьки сказали, що я закінчу її. Мені було шкода їх, бо вони тяжко зранку до ночі працювали. А їм же треба було забезпечувати ще й свого рідного сина. Валерію на той час було 6 років. Я просив, щоб вони перевели мене до звичайної школи. Але вони відмовилися:
– Ми вивчимо тебе там. Так хотіли твої покійні батьки. Ми – їхні боржники. Вони нам Валеру врятували.
Я ніколи у них нічого не просив. А вони мене модно одягали та вивчили у престижному університеті. Навчався я безкоштовно, бо мав пільги і був відмінником. Але ж всі турботи, пов’язані з моїм навчанням та коштами, лягли на їхні плечі. З Валерієм ми стали справжніми братами. Завжди і скрізь були поруч. Мої прийомні батьки виховували нас з однаковою любов’ю та теплотою.
Зараз мені 27 років. Я створив власний бізнес, дякуючи рідним батькам, які, як виявилося, за життя відкрили на мене рахунок і перечислювали кошти. Тепер я повністю забезпечений. Але про своїх прийомних батьків я не забуваю. Купив їм автомобіль, даю гроші, зробив ремонт, щоліта відправляю на відпочинок. Допомагаю також і брату – оплачую йому навчання.
Мої колишні родичі, які зникли у важкий для мене час, раптово знову заявилися. Вони телефонують і кличуть мене у гості. Але для мене вони – чужі люди. Ніхто з них мене не забрав, ніхто ні разу не прийшов до інтернату, а мені так треба була тоді їхня підтримка! Тому я відповідаю їм коротко:
– Забудьте раз і назавжди про моє існування!
Може, це і жорстоко, але я вважаю, що роблю правильно. Те, ким я став – це повністю заслуга моїх прийомних батьків. Вони подолали безліч труднощів, щоб поставити мене на ноги. Я щиро їм вдячний за все.
