Ми з дівчатами саме вийшли з ресторану, в якому святкували день народження моєї дуже близької подруги. На вулиці вже було темно, але місто ніби прокинулося. Біля ресторану юрбилися люди, усі гарно одягнені й кожен зі своєю компанією. З відчинених дверей лунала музика.
Серед цього всього хаосу було важко помітити маленького Тараса, який бродив навколо закладу, наскільки його підпускала охорона. Попри вже пізню годину, Тарас був сам і випрошував у людей гроші, нібито на ліки для мами. Всі, до кого б він не підходив, одразу відвертали від нього голову й жестом руки наказували зникнути з очей. Ніхто не хотів дивитися на обідрану й голодну дитину. Люди були надто заклопотані обговоренням того, хто в чому прийшов і на чому приїхав.
Коли малий підійшов до нас, моя знайома одразу прогнала його. Але я зупинила дитину й запитала, що він шукає. Тарас розповів мені у двох словах все те, що зміг. А історія його звучала так: він живе з мамою на іншому кінці міста. Мама простила на роботі й захворіла, лежить вже тиждень, з ліжка не підіймається, а він, як він сам мені заявив “єдиний мужчина в сім’ї, мусить потурбуватися про свою маму“.
Слова малої дитини, на вигляд йому було років 8, дуже глибоко здивували мене. І мені стало ту дитину по-людськи жаль. Я, попрощавшись з подругами, взяла малого за руку й сказала, що відвезу його додому. Тарас радо застрибнув у машину, але перед цим попросив заїхати в супермаркет й на ті гроші, що він нажебрав, купити макаронів і хліба. Я бачила, як дитина ретельно перераховує в руці ті копійки, що їй вдалося назбирати й тішиться, що сьогодні принесе мамі хліба поїсти.
В супермаркеті ми купили ще трохи інших продуктів і поїхали додому до Тараса. Умови, в яких жив Тарасик — дуже скромні. Але видно було, що мама старається й в маленькій хатині все виглядало хоч і бідно, але акуратно.
Мама лежала на ліжку, без моєї помочі встати не змогла. Вона подякувала за те, що я привела її сина додому. Я запропонувала свою допомогу, сказала що можу залишитися й приглянути за нею, але жінка лагідно посміхнувшись, сказала, що їй вже краще й вона має біля себе сина.
Я лишила їх і поїхала, пообіцяла повернутися знову. Цілу дорогу я роздумувала над тим, що ми нібито вже десь бачилися з Мартою (так звали жінку). А наступного дня я згадала, що вона швидше за все моя давня знайома дитинства. Вона приїжджала влітку до бабусі й ми з нею ледь не кожного дня разом гралися. Я не могла переплутати її ще з кимось, ці очі не сплутаєш. Єдине, що вже близько 20 років пройшло, востаннє ми бачилися ще підлітками, потім Марта переїхала в інше місто разом з батьками. Може я дійсно переплутала її з іншою жінкою, а може це Марта вернулася в рідні краї?
Ввечері після роботи я знову поїхала до них й на поріг мене впустила Марта, яка від вчорашнього дня трішки оживилася. Вона запросила мене на чай і перша запитала, чи я її вчора упізнала. Мої сумніви розвіялися остаточно, це була та сама Марта.
Життя у неї звісно склалося непросте. Власне через це вона передчасно й постаріла… Швидко завагітніла, кинула навчання, народила, батько дитини пішов безслідно ще до народження Тараса, батьки вмерли, а тепер ще й з роботою її обманули, не заплатили належним чином. І ось уже другий місяць вони з Тарасом зводять кінці з кінцями.
Я вирішила допомогти їм фінансово. Можливість є, то чому б і ні. Марта прийняла мою допомогу, але сказала, що все до копійки поверне, бо не любить бути в боргу. Свою обіцянку вона виконала, як тільки першу зарплату отримала. Я допомогла їй влаштуватися на роботу, тепер вона стабільно заробляє, хоч і не великі гроші, але на життя з сином вистачає.
З того часу ми частенько бачимося, подружилися. І я рада, що тоді послухала своє серце й вирішила допомогти цій дитині. Напевно це була не випадкова зустріч!
