У мого тата є молодший брат, дядько Іван, якого я на свої очі побачила тільки кілька років тому.
Дядько Іван пішов служити в армію, його відправили в іншу область. Там познайомився зі своєю майбутньою дружиною, там повінчався з нею, там і залишився жити. І якось таким темпом пішло життя, що зв’язок між братами поступово розірвався. Дядько до себе нікого не запрошував, навіть не приїхав на похорон до своїх старих батьків.
При грошовитому тестю, дядько став великим бізнесменом. Тато дзвонив до нього, писав, запрошував з дружиною в гості, але дядько його ігнорував. А потім й взагалі сказав не набридати йому, бо запідозрив, що татові від нього потрібні гроші. Хоч тата такі слова дуже образили, він все ще любив свого молодшого брата, вітав його з усіма святами, з днем народження. А у відповідь — цілковита тиша й байдужість.
Мама завжди казала, що дядько Іван соромиться того, що вийшов зі звичайнісінької сім’ї й тепер намагається, потрапивши в багату родину своєї дружини, розірвати й стерти всі зв’язки зі своїм минулим. Але тато завжди був на стороні дядька Івана й вірив, що у них ще налагодяться стосунки. Так і сталося.
Дядька підставили його партнери, він втратив весь бізнес, вліз у борги. Багатого тестя на той час вже не було в живих, витягнути з тієї біди не було кому, тому довелося продати майже все, що нажив. Там і з дружиною проблеми почалися. Невдовзі вона подала на розлучення й відібрала у дядька останню свитину, як то кажуть.
І одного вечора тато повертався з роботи, як побачив, у темряві, за кілька метрів від нашої брами якусь постать. Спочатку він подумав, що це якийсь жебрак заблукав, бо в нас це звичне діло перед різдвяними святами. Але, коли той “жебрак” звернувся до тата на ім’я, він впізнав у ньому дядька Івана. Брат стояв у тоненькому спортивному костюмі й вже зношених кросівках, а на дворі рясно сипав сніг.
Дядько попросився переночувати. Тато був настільки спантеличений раптовим візитом, що й не знав, як себе поводити. Все ж, більш як 30 років пройшло від їхньої останньої зустрічі. Тато був впевнений, що дядько вже й забув дорогу до рідного дому. Але ні, не забув і, як його добре життя поколотило, вернувся туди, звідки вийшов.
Дядько Іван цілий вечір вибачався за такий візит неочікуваний, за те, що явився тільки тоді, коли не стало куди йти. Різдво ми вже святкували з ним за одним столом.
Прожив він у нашій літній кухні близько пів року. За цей час знайшов роботу й почав збирати гроші на нове життя. Потім домовився з нашим сусідом й викупив у нього стареньку хатину, гроші виплачував частинами, татової допомоги категорично не приймав.
Вже третій рік він живе з нами по сусідству. Тато щасливий, бо бачить брата кожного дня, має з ким поговорити. Дядько Іван теж змінився до невпізнання за ці роки. Тепер не проходить і дня, щоб ми не зібралися за одним столом за вечерею.
