Кілька тижнів тому я возив свою тещеньку до її подруги у гості, тоді вона забула в моїй машині свій шарф. Звичайний собі шарф, ще й дико-зеленого кольору, такий у кожному переході купити можна.
Так ось, понад місяць Аліна Степанівна не могла цей шарф забрати. А я все ніяк не міг завезти. Так ця річ і оселилася в моєму авто.
Через деякий час дорога теща телефонує: “Вітаю тебе з днем народження, – а потім видає: – Я не зможу до тебе завтра приїхати, але й без подарунка тебе залишити теж не можу. Тому дарую тобі шарфик, який забула у твоєму автомобілі. Він зовсім новий. Я його одягла лише раз.
Матінко рідна! Та я все життя про такий подарунок мріяв, мало не заплакав від прояву такої неймовірної щедрості й турботи тещі. Подякував щиро. Дружині похвалився. Вона лише стенула плечима, мовляв, заспокойся.
Через кілька днів, проїжджаючи повз смітник, хотів викинути це зелене чудо, котре мені вже майже два місяці очі мозолило.
Припаркувався, дивлюсь, яка жінка біля своєї машини стоїть, лобове скло витирає ганчіркою. Мене осінило, подарунок корисним виявився! Скло своїй ластівці протер і душа відразу радіти почала. Мені сподобалося! Кинув шарф під сидіння: без діла не залишиться. Через тиждень Аліна Степанівна поцікавилася: “Ну як? Подобається шарфик?” – “Неймовірний!” – із захопленням вигукнув я, уявивши чистеньке лобове скло. Це було краще, ніж відвідини психолога. Раз скло натер – настрій до неба злетів. Просто чудо якесь!
Але після новорічних свят таки сталося те, що рано чи пізно повинно було статися. Я попався! Сам винен. Занадто захопився я цією справою. На кожній зупинці хоч раз, але пройдусь чудо-релакс-ганчіркою по склу. Як теща примудрилася в цій брудній речі пізнати свій колишній шарф, хтозна, але факт залишається фактом, галас стояв неймовірний.
– Як ти міг?! Я… Я тобі… З любов’ю… А ти ж такий…
– Правильно! Саме подарунок, – миттєво відреагував я. Мій шарф, що хочу, те й роблю!
У мене вдома штук п’ять шарфів лежить. Я їх нікому не дарую, хоча міг би, навіть тій самій Аліні Степанівні вручити. Тільки там зовсім інші запити: хлібопіч, мультиварка, телевізор.
Вона таки нажалілася дочці на мою недостойну та принизливу поведінку. “Не займайся дурницями, викинь цей шарф”, – попрохала дружина. Я, як слухняний чоловік, кивнув. На наступний день у переході купив такий самий зелений шарф, показав дружині й представив у якості нової ганчірки для прибирання скла. Вона закотила очі, але промовчала. У Аліни Степанівни попрохав вибачення, увімкнув дурника: винен, не подумав, що з мене недолугого взяти. Мовляв, шарф приніс мені стільки тепла, а тканина така м’яка, що я не втримався і купив такий самий. Новий шарф полетів у смітник. Скло, як і раніше, тещиним тру, котрий вона залишила в моєму авто, а потім подарувала мені на день народження.
Всім добре. Аліна Степанівна досягла свого, змусивши мою дружину стати мені на хвоста, дружина вдячна за її “виконане” прохання, і я, виявляється, мені тільки цього ритуалу для повного щастя не вистачало.
Шановні чоловіки! Якщо тещі дарують вам усякий непотріб, беріть, з посмішкою беріть. Будь-якій дурниці можна знайти застосування.
